Крейдяна Людина

Я озирнувся на портрети Елізи. Я розумів, про що він каже. Її зовнішність змінилася, проте з’явилась інша, особлива краса. Про важливіші речі я теж уторопав. І про те, що їх так важливо не розгубити. Я хотів сказати йому про це, та коли повернувся, містер Геллоран дивився на картину так, ніби зовсім забув, що я теж був у кімнаті.

Саме тоді я збагнув іще дещо. Він був у неї закоханий.

Містер Геллоран мені подобався, але навіть тоді я почувався ніяково, і це здалося мені неправильним. Він був дорослим. Не старим (пізніше ми дізналися, що він мав тридцять один рік), але таки дорослим, а Вальсова Дівчина, ну, вона вже не була школяркою, та все ж значно молодша за нього. Він не міг її кохати. Без проблем — серйозних проблем — це точно не обійдеться.

Ураз Геллоран ніби повернувся до дійсності й пригадав, що я стою поряд.

— Як бачиш, я вмію тільки балакати. Тому я й не викладаю малювання. Зі мною просто неможливо щось намалювати. — Він показав жовтувату усмішку. — Готовий їхати додому?

— Так, сер.

Готовий як ніколи.

Містер Геллоран зупинився на початку моєї вулиці.

— Гадаю, так буде краще — щоб мама зайвий раз тебе не розпитувала.

— Дякую.

— Допомогти дістати велосипед з багажника?

— Не треба, я сам упораюся. Дякую, сер.

— Будь ласка, Едді. І ще одне.

— Так?

— Домовмося, що я нікому не розповім про сьогоднішню пригоду, якщо й ти нічого не розкажеш. Особливо про картини. Це, так би мовити, особисте.

Що тут думати. Я й сам не хотів, щоб хто-небудь дізнався про те, що сталося на дитячому майданчику.

— Так, сер. Тобто домовились.

— От і добре. Бувай, Едді.

— Бувайте, сер.

Я витяг велосипеда, докотив його до будинку і звернув на під’їзну доріжку. Прихилив його до стіни біля вхідних дверей. На ґанку був якийсь пакунок. На ярлику напис: «Для місіс М. Адамс». Я здивувався, чому поштар не постукав у двері. Хіба що мама з татом не почули.

Я взяв пакунок і зайшов до будинку.

— Привіт, Едді, — тато гукнув мені з кухні.

Я швиденько оглянув себе в дзеркалі. На чолі виднівся невеличкий синець, а футболка була брудна, але нічого не вдієш, доведеться йти як є. Я глибоко вдихнув і зайшов на кухню.

Тато сидів за столом з великою склянкою лимонаду. Він подивився на мене і насумрився.

— Що сталося з твоєю головою?

— Я, е-е-е, впав із драбинки.

— Як ти почуваєшся? Тебе не нудить? У голові не паморочиться?

— Ні, все гаразд.

Я поклав пакунок на стіл.

— Це лежало на ґанку.

— А, так. Я, напевно, не почув дзвоника. — Тато підвівся й гукнув нагору, — Маріанно… Тобі принесли пакунок.