Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

Для розпушування ґрунту після оранки використовували борони. Найпростіші з них виготовляли безпосередньо перед боронуванням з колючих кущів, які вирубували і зв’язували, отримуючи таким чином наїжачену в’язанку. Такі борони мало цінували, і після закінчення робіт їх зазвичай викидали або спалювали. Використовували такі примітивні борони переважно кочові землероби. Осілі землероби використовували більш складний різновид борони — легку дерев’яну раму зі скерованими вниз гострими кілками-зубцями.

Строго впорядкованої сівозміни татари не знали, однак найбільш частою була така схема зміни культур: на перший рік після підняття цілини сіяли пшеницю або просо, на другий — ячмінь, потім — жито, а на четвертий рік — овес. Після цього ділянку залишали і кілька років її не обробляли, після чого землероби знову поверталися до неї і повторювали описаний цикл.

Зібране зерно зберігали у спеціальних зернових ямах, обмащених глиною. Вони мали грушеподібну форму — з вузьким вхідним отвором і камерою, яка розширювалася вусібіч. За своєю формою вони нагадували великі керамічні посудини, закопані у землю. Нерідко такі ями не просто висушували, але й випалювали зсередини і обкладали соломою.

У господарствах підгірських та південнобережних областей Кримського ханату значно важливішими, ніж зернове землеробство, були садівництво, виноградарство, городництво. Вже сама назва ханської столиці Бахчисарая, яку можна перекласти як «сад-палац», засвідчує значення місцевих садів. Найбільш сприятливими для розвитку садівництва були долини річок Альма, Бельбек, Кача, Салгір, Озенбаш, околиці Карасубазара, Старого Крима, Акмесджита і, звичайно, Південний берег. Із садових культур відомі були яблуні, груші, вишні, черешні, грецькі (волоські) горіхи, айва.

Кочовики-татари, осідаючи на землю, запозичували навички садівництва і городництва у місцевого дотатарського населення, зберігали й розвивали їх. У городників найбільшою популярністю користувалися так звані бахчові культури — кавуни, дині, гарбузи. Саме з Криму ці культури і їхні татарські або турецькі назви прийшли на південь України та Росії.

Після осідання татарського населення Криму на землю і з розвитком землеробства виникає сільська община, яка називалася джемаат. Значною мірою вона формувалася під впливом традицій місцевого осілого землеробського населення і була визнана ханською владою і як суспільно-економічний, і як адміністративно-територіальний інститут. Земля общини вважалася спільною власністю усіх її членів, а власне общину визнавали самостійною юридичною особою. Відомі матеріали угод і судових справ, у яких джемаат виступав як свідок, позивач і відповідач, продавець і покупець.

Особливістю джемаату було те, що номінально вона володіла і розпоряджалася усією землею у своїх межах. У спільному володінні общини перебували вигони і пасовиська, водні джерела і сіножаті. Інколи ці вкрай важливі джерела природних ресурсів могли належати одразу кільком общинам одночасно. Так, земля під назвою «Карадаг» була співволодінням сусідніх з нею сіл Актачі, Топчі, Джангір, Теріхафис і Арамакі. Джемаат спільно володіла також колодязями, дорогами, орною землею. Члени общини могли спільно обробляти землю, якою володіла община. Така практика була поширена передусім у гірських районах.

Всередині общини орна змеля могла також розподілятися примітивним способом самозахоплення — той із членів общини, хто першим почав обробляти ту чи іншу ділянку, отримував право поточного року використовувати її для своїх потреб. Вже перша борозна, проведена татарином на зайнятій ним ділянці, була свідченням того, що обрана для оранки земля закріплювалася за ним. Таким чином, діяло правило, згідно з яким землею має право користуватися той, хто першим почав її обробляти.

Невдовзі паралельно з такою примітивною методою самозахоплення наділів виникла більш прогресивна пайова система, згідно з якою уся орна земля розподілялася на паї — так звані аркани. Після цього кожен представник общини отримував окремий пай у своє користування. З часом ці наділи закріпляли за певними родами як родову власність. Цю землю вже передавали у спадок, а поступово й робили об’єктом купівлі-продажу. Це створювало можливості для розмивання общинної власності і навіть відчуження окремих ділянок від земельного фонду джемаат. Відома низка судових процесів початку XVII ст., на яких позивачі звинувачували відповідачів у незаконному продажі ділянок, які були спільною власністю певного роду.

Ремісниче виробництво було розвинуте у Кримському ханаті значно меншою мірою, ніж тваринництво, садівництво, землеробство і городництво. Однак кочові орди потребували зброї і знарядь праці, одягу і предметів побуту, що обумовило існування у них зброярів, ковалів, ткачів та інших необхідних ремісників. Ці народні умільці кочували разом з усією ордою, забезпечуючи її життєві потреби своїми не надто презентабельними на вигляд, порівняно з виробами міського ремесла, але цілком добротними виробами. Свою продукцію такі кочові ремісники продавали на стихійних базарах, які були органічною частиною орди і пересувалися разом із нею степом під час кочування, обслуговуючи одразу кілька куренів.