Правда про справу Гаррі Квеберта

Кров захолола у мене в жилах. Мене наче києм по голові загилили. З’ясувалося, що великий письменник Гаррі Квеберт ще й неабиякий мерзотник.

— Ви завжди такий? — гостро запитав я.

Він усміхнувся, лінькувато розглядаючи мене і вочевидь втішаючись ефектом своїх слів.

— Який?

— Нестерпний.

Він зареготав.

— Послухайте, Марку, я ж достеменно знаю, хто ви такий: першокурсник з претензіями, який вважає, начебто Ньюарк — центр світу. Як ото європейці в Середні віки, аж поки сіли на кораблі та виявили, що більшість цивілізацій по той бік океану розвиненіші за їхню, а потім чимдуж намагалися приховати той факт, улаштовуючи різанину за різаниною. Скажу вам таке, Маркусе: ви хлопець хоч куди, та якщо не будете ворушитися, то згаснете. У вас міцні тексти. Але переробляти треба все — стиль, фрази, поняття, ідеї. Вам треба глянути на себе збоку і більше працювати. Ваша проблема в тому, що ви мало працюєте. Задовольняєтеся тим, що є, ліпите слово до слова без ладу, і це дається взнаки. Гадаєте, ви геній, еге ж? Помиляєтеся. Ваша праця — лайно, отже, нікуди не годиться. Все треба робити наново. Розумієте?

— Та не дуже…

Я просто-таки пінився зо гніву: як це він наважився, нехай там хоч ким він буде? Яке право має так поводитися з людиною на прізвисько Неперевершений?

А Гаррі знай своє:

— Наведу простий приклад. Ви хороший боксер. Це факт. Ви вмієте битися. Але дивіться: ви змагаєтеся лише з отим бідолашним хлопчиною і гамселите його, мов гаман, із таким самовдоволеним виглядом, що мене аж нудить. Б’єтеся ви лише з ним, бо тільки так певні своєї перемоги. Тому ви хирляк, Маркусе. Боягуз. Гівнюк. Нікчема, плюгавець, покидьок. Ви можете тільки очі замилювати. І найгірше те, що таке вас цілком влаштовує. Позмагайтеся зі справжнім супротивником! Наберіться мужності! Бокс ніколи не бреше, ринг — найкращий спосіб дізнатися, хто на що здатен: або ти відлупцюєш, або тебе, але ошукати не можна ні себе, ні інших. А ви так і дивитеся, щоб чкурнути в кущі. Знаєте, хто ви? Самозванець. Знаєте, чому той часопис друкував ваші оповідання на останніх сторінках? Бо вони погані. Та й край. А чому оповідання Райнгарца так шанували? Бо вони чудові. Це могло викликати у вас бажання перевершити самого себе, працювати від ранку до вечора і написати неймовірний текст, але ж набагато простіше вдатися до невеличкого палацового перевороту, прибрати Райнгарца і друкуватися самому, замість того, щоб хоч трохи змінитися. Ось я спробую вгадати, Маркусе, — адже ви все життя так поводилися, так? Хіба я не правду кажу?