На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
- Автор: Руккас Андрій, Ковальчук Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1492-7
- Жанр: История
Электронная книга - «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років». Краткое содержание книги:
• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років
• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років
• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років
• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Воєнні невдачі українських військ наприкінці вересня — на початку жовтня 1919 р. значною мірою були зумовлені погіршенням їхнього матеріального становища. Вичерпувалися запаси зброї й амуніції, наявна ж система забезпечення була неефективною. На нараді міжвідомчої комісії з постачання армії хлібом і забезпечення інтендантських баз з’ясувалося, що «становище інтенданства по задоволенні армії хлібом дуже тяжке, в інтендантських базах нема ні одного фунта збіжжя в запасі». Оскільки війська майже не отримували потрібного майна та коштів, у частинах дедалі більше поширювалося самозабезпечення.
Брак військового спорядження спричинив поширення в армії епідемії тифу. Через цілковиту відсутність медикаментів та нестачу кваліфікованих працівників армійські медичні служби не могли боротися з епідемією. На початку жовтня близько 10 000 українських вояків уже стали жертвами тифу. Головне санітарне управління й санітарна служба Дієвої армії не спромоглися організувати систему військових шпиталів у прифронтовій смузі, тож хворих відправляли до тилового району, де для них також часто не було місця.
Боєздатність військ знижувалася також унаслідок дезертирства. Матеріальна незабезпеченість військ штовхала багатьох мобілізованих до самовільного залишення армії. Уже наприкінці вересня 1919 р. у військах УНР поширилася хвиля масового дезертирства; особливо потерпали від цього з’єднання Волинської групи. Міністерство внутрішніх справ УНР та його представники на місцях констатували своє цілковите безсилля в боротьбі з цим негативним явищем, оскільки жодної реальної сили в їхньому розпорядженні не було.
Незважаючи на початок війни з А. Денікіним, диктатор Є. Петрушевич продовжував блокувати спроби залучити Галицьку армію до повномасштабних операцій проти білогвардійців. Участь у бойових діях брали лише ті галицькі частини, які ще раніше були тимчасово введені до складу Армії УНР (бригада УСС, 11-та Стрийська бригада). Лише після втрати Монастирища командування Галицької армії наказало командирові 3-го корпусу УГА генералові А. Кравсу здійснити перегрупування своїх частин таким чином, щоб мати можливість зупинити наступ противника вздовж залізниці Христинівка — Калинівка, а за потреби й контратакувати. Начальна команда Галицької армії (НКГА) відмовлялася підпорядкувати 3-й Галицький корпус командуванню Армії УНР, поки головний отаман С. Петлюра безпосередньо не наказав зосередити війська А. Кравса в районі Оратова — Дашева — Балабанівки, щоб перешкодити ворожому наступу на Вінницю й узяти участь в операціях проти білих.
Уранці 12 жовтня війська УНР перейшли в загальний наступ. Ударна група складалася з 6-ї й 8-ї дивізій Запорізької групи (7-ма дивізія залишалась у резерві головного отамана). Спільними зусиллями 3-тя Залізна й 6-та Запорізька дивізії розбили білих у районі Тростянця. Гайдамацька кіннота 6-ї дивізії захопила 13 жовтня Яланець, а 3-тя Залізна дивізія здобула Війтівку, зламавши запеклий опір ворога. Частини Київської групи отамана Ю. Тютюнника також розгорнули наступ: 5-та Селянська дивізія просувалися до Гайворона, 12-та дивізія рухалась у напрямку на Теплик. Лише бригаді УСС отамана О. Букшованого на христинівському напрямку довелося відступити під натиском потужніших сил білогвардійської 5-ї дивізії.
14 жовтня 8-ма Запорізька дивізія разом із поріділими частинами 9-ї Залізничної дивізії контратакувала білих і до вечора захопила станцію Попелюхи. 3-тя Залізна дивізія здобула Бершадь, 6-та Запорізька дивізія зайняла Чечельник і Ольгопіль. Наступного дня 3-тя й 6-та дивізії розгорнули наступ на Кодиму. Генерал А. Розеншильд-Паулін був змушений віддати своїм частинам наказ про відступ.
Поразка лівого флангу військ Я. Слащова та відступ загону А. Розеншильда-Пауліна створювали надзвичайно сприятливі умови для подальшого успіху українських сил. Білогвардійські війська генерала Ангуладзе відступали до Гайворона. «Комбригові 13 дивізії довелося думати вже не про наступ на північ, а про порятунок своєї бригади», — згадував Я. Слащов. Українські війська дістали можливість цілковито оточити та знищити війська генерала Я. Слащова в районі Христинівки — Умані.
Але 3-й Галицький корпус не зміг належним чином підтримати дії Армії УНР. Частини 4-ї дивізії білих атакували 14-ту бригаду УГА біля села Слободище, а в районі Животова в бій вступив зведений полк Кавказької кінної дивізії зі складу білогвардійських військ Київської області. Уже 13 жовтня галичани не витримали натиску ворожої кінноти й розпочали відступ. Лише 5-та Сокальська бригада спробувала зустрічним ударом зупинити противника, але зазнала поразки. Вистачило незначного натиску, щоб А. Кравс почав відтягувати свої бригади на схід. 15 жовтня білогвардійська кіннота за підтримки піхотних частин 5-ї дивізії продовжила наступ і після важких боїв змусила галицькі частини відступити за лінію Іллінці — Дашів.
За наказом НКГА в бій мав бути введений 1-й Галицький корпус, а з усіх зосереджених у районі Погребища — Липовця військ створювалась армійська група генерала А. Кравса. 15 жовтня командир 2-го Галицького корпусу полковник А. Вольф отримав наказ перекинути свої війська з бердичівського району на позиції проти білогвардійців. Окрім того, Штаб головного отамана наказав перевести в резерв 10-ту дивізію Січових стрільців, що займала лінію Шепетівка — Полонне. С. Петлюра не втрачав надії на підтримку наступу Армії УНР силами Галицької армії.
Незважаючи на невдачі галичан, Армія УНР продовжувала наступ на південному напрямку. 17 жовтня запорожці здобули станцію Кодима. Війська генерала А. Розеншильда-Пауліна відступали, не чинячи значного опору. Я. Слащов мав усі підстави вважати ситуацію небезпечною. «Становище Уманської групи стало майже безнадійним: лише повільність дій петлюрівців, що йшли невпевнено і з побоюванням, усе ще не вірячи у свій успіх, рятувала її поки що, — згадував потім Я. Слащов. — Про загальний відступ групи не було чого й думати, — вирвати обійдені війська з бою, не втративши більшу їх частину, було неможливим. До того ж, поки війська біля Гайсина ще не знали про наближення ворога до Христинівки, вони билися чудово, але, дізнавшись про це, могли впасти в паніку... Отже, уся обстановка складалася так, що треба було наступати на головному напрямку й будь-що перемогти».
У прорив між Армією УНР та УГА, що виник у районі Дашева — Гранева, Я. Слащов кинув частини 5-ї дивізії та козачу кінноту. Київська група отамана Ю. Тютюнника не витримала ворожого натиску, і вранці 16 жовтня 1-й зведений полк 5-ї білогвардійської дивізії захопив Гайсин. До кінця дня війська генерала Г. Васильченка заволоділи станцією Зятківці. Далі білогвардійці атакували бригаду УСС, змусивши січовиків після кровопролитних боїв відступити до Ладижина. Галицьке командування дезорієнтувала поява в запіллі групи А. Кравса ворожого 42-го Донського полку, що вранці 16 жовтня захопив Юрківці та Ситківці. За два дні боїв із галицькими частинами донці здобули 12 кулеметів і захопили 700 полонених, зокрема командира куреня й 15 старшин.
Скориставшись успіхами своїх військ, Я. Слащов направив у прорив на Брацлав козачу кінноту. Уранці 17 жовтня 42-й Донський полк відкинув підрозділи 14-ї галицької бригади з Брацлава й захопив місто. Тут до ворожого полону потрапив у повному складі український запасний полк разом зі своїм командиром, а також установи комендатури запілля Армії УНР. У районі Ладижина частини білогвардійської 4-ї дивізії атакували 12-ту Селянську дивізію та 1-шу бригаду УСС. Після запеклих боїв білогвардійці захопили станцію Губник.
З огляду на прорив фронту Штаб головного отамана 17 жовтня наказав Армії УНР «тимчасово відмовитися від наступу» й спрямувати всі сили на захист Жмеринки й Могилева-Подільського, відновивши на лівому фланзі своїх військ сполучення з Галицькою армією. 18 жовтня 4-та Сіра дивізія спробувала повернути Брацлав наступом із Тульчина. Але 42-й Донський полк обійшов сірожупанників і раптовим наскоком здобув Тульчин, де перебували штаб Волинської групи та різноманітні запасні відділи. До полону потрапило чимало українських вояків, зокрема й більша частина бійців Окремого куреня Власного резерву головного отамана. 19 жовтня біля села Гриненки донська кіннота завдяки обхідному маневру завдала нищівної поразки 4-й Сірій дивізії. Сірожупанники втратили в цьому бою всю свою артилерію; близько 500 українських вояків загинули, були поранені або ж потрапили до полону (серед останніх були два командири полків).