Шенгенська історія. Литовський роман

Бавилася снігом зима, то засипаючи польські дороги і села, то оголошуючи в своїй холодній виставі антракт і дозволяючи людям-глядачам зими лопатами помахати, та свої звичні шляхи-стежки прочистити. Знову виходив Кукутіс на узбіччя шосе, по краях якого нескінченні снігові вали тягнулися, знову озирався в бік, звідки йшов, в очікуванні хоч якогось транспорту, готового його підібрати та відвезти далі в європейську глибинку, туди, де мови змішуються.

Вчора підкинув його вперед кілометрів на сто латиш-далеко­бійник. З латишами Кукутісу завжди було легше — як-не-як, а мови у них родинні, хоча загальних чи схожих слів у литовській і латиській усе ж бракує, щоб бесіду підтримувати. Балакали вони тому спочатку німецькою, а коли втомилися — мовчали кожен на своїй.

Юрґіс-латиш насамперед поцікавився у Кукутіса, чи бував то у Біржаї.

— Природно, бував! — відповів йому Кукутіс. — Бував і не раз!

— Там моя сестра живе, Айва! Може, стрічали?

— Може, й стрічав! Але всіх зустрінутих не згадаєш!

Юрґіс віз цілий контейнер «Ризького бальзаму». У кабіні в бардачку навпроти сидіння Кукутіса також лежала знайома своєю формою керамічна пляшечка. Водій ввічливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрівник пригубив. У роті тепліше стало.

— Гарна штука! — похвалив бальзам Кукутіс. — Скільки років живу, а його смак не змінюється!

Юрґіс кивнув. Запропонував пасажирові ще випити.

— Я краще з собою візьму! — Кукутіс сунув пляшку в кишеню сірого пальта. — Будь-що взимку трапитися може!

— Атож, — погодився водій. — Взимку треба до всього бути готовим!

А потім бігли уздовж дороги снігові поля та навалені бульдозерами по узбіччях замети. Бігли, миготіли, мерехтіли під їхнє обопільне мовчання ще годинки зо дві, поки не загальмував Юрґіс на розвилці.

— Мені на Ґданськ! — сказав він. — А вам треба прямо!

Подякував мандрівник далекобійнику. Сказав йому кілька добрих слів, відпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру і знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледівся. Годинника з кишені витягнув і час перевірив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Підкрутив його Кукутіс, і знову зацокав він, показуючи тепер уже свій власний час, що зі загальним часом нічого спільного, крім стрілок, не має. Ранній зимовий вечір наближався і навіював думки про нічліг, змушуючи Кукутіса уважніше в краєвиди вдивлятися. Ще трохи, і потемніють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вікнах будинків, які зараз зі сніговими полями змішалися і наразі невидимі.

Але поки сталося це, як трапляється кожного сніжного дня року, встиг Кукутіс уздовж дороги не один кілометр прочалапати, а може, й усі три! Й як тільки молочні сутінки опускатися стали на білу землю, від шосе, узбіччям якого йшов Кукутіс, відшарувалася вузька асфальтована доріжка і подалася праворуч до вогників невідомого мандрівникові селища. Й як тільки ступив Кукутіс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» — стара італійська мікролітражка, і відчинив водій перед одноногим старим дверцята.

— До Бжежніци? — спитав.

Мандрівник не знав, як це селище називається, але в машину сів, хоч і довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, ніж дверцята з його, Кукутіса, боку зачинитися змогли.

Їхали вони хвилин із сім, і за ці миті встиг Кукутіс зігрітися і про себе трохи розповісти. Хотів було навіть на нічліг до доброго водія — старіючого ґазди років шістдесяти — напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше їхали! А так, сім хвилин знайомства — не привід на нічліг проситися!

Біля першого ж будинку селища попросив Кукутіс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далі поїхав і звернув на якусь іншу, невидиму вже дорогу, що втікала праворуч від селища.

Будиночки тут були кам’яні та двоповерхові. Це Кукутіса засмутило відразу. Ті люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такі гостинні, як ті, що живуть у дерев’яних!

Вікна ближньої садиби світилися однаковим рівним жовтим світлом, немов за кожним таким вікном однакові люди жили, і все в кімнатах їхніх також було однаковим, таким само, як і в інших кімнатах цього будинку.

Пройшов Кукутіс трохи далі стежкою і побачив, що з вікон першого поверху третього в ряду будинку на сніг більше світла падає, ніж із вікон ближніх обійсть. Наблизився і побачив яскраву вітрину кав’ярні. Всередину зайшов, озирнувся. Всі столики зайняті: де двоє, де троє чолов’яг сидять і пиво цмулять. І тільки за одним столиком із келихом білого вина — молода жінка в джинсах і синьому светрі з незвично сплетеною русявою кіскою волосся. Косичка, в яку було зібране волосся з самої маківки, опускалася, затуляючи ліве вухо, майже до самого плеча. Поруч із нею — малюк років чотирьох від народження. Хлопченя на аркуші паперу кольоровими олівцями кола малює. Захоплено та зосереджено.