Марта

— То ви живете з тіткою? — запитав дівчину Герберт, якому було зовсім не цікаво слухати про життя Івана. Його водночас відштовхувала і приваблювала ця весела сміхотунка. Як на його смак, їй бракувало витонченості і, швидше за все, освіти. Натомість її життєва енергія й оптимізм були саме тим, чого зараз так бракувало німцеві.

— Так. Мої батьки з села. Але я ніяка не селючка! Я вже п'ять років живу в Києві! — гордовито сказала Марта.

Іван ледь витерпів, щоб відразу не перебити її:

— Марто, твоя класова позиція хибна. Так, селянство зараз не таке політично грамотне, як пролетаріат. Але ми підтягнемо його! Майбутнє — за людьми праці!

Марта промовчала, але вперта риска губів свідчила про те, що політичні розмови їй чужі й ані «селючкою», ні «робітницею» вона бути не хоче.

— Мабуть, ви посварилися з тіткою? — здогадався Герберт, знову обриваючи політичне патякання сусіда.

— Ага, — кивнула дівчина.

— Чому?

— О, на це багато причин! Сьогодні тітка послала мене на Хрещатик, 25, де вивішено дошки з новинами. Я й вирішила — коли вже вийшла з дому, то чому б мені не зайти до Маргарити. Це моя подруга. Вона мені й каже: давай зробимо модну зачіску! — Марта показала обрізані спереду локони, які вона вже встигла підкрутити. Решту волосся було дбайливо зібрано у вузлик на потилиці. — Отже, мені дісталося й за те, що затрималась, і за непристойну поведінку, бо ж, на думку Валентини Семенівни, все модне — вульгарне.

Поки дівчина безтурботно щебетала й показувала свою нову зачіску, мозок чоловіків виявив спільну рису — цілковите несприйняття теми Мартиного монологу. Вони лише зачудовано спостерігали за її пухкими губами, блиском очей і ямочками на гладенькій поверхні щік. Слова пролітали повз, немов мелодія віртуозного тапера в кінематографі. Тільки, на відміну від кіно, дівчина мала колір, об'єм і навіть запах. Приємний дражливий запах молодості.