Японський коханець

— Залежно від обставин. Я їх голублю, і вони завжди вдячні за це, бо в стариків немає нікого, хто б до них доторкнувся; а ще я приманюю їх якимось телесеріалом, адже ніхто не хоче померти, не побачивши, чим усе скінчиться. Декому легшає від молитви, але тут є й чимало атеїстів, які не моляться. Головне, не залишати їх самих. Якщо мене не буде поблизу, попередь Кеті, — вона знає, що робити.

Лікарка Кетрін Хоп, мешканка другого рівня, була першою, хто привітав Ірину від імені всієї громади. У свої шістдесят вісім років вона була наймолодшою з пожильців інтернату. Відтоді, як опинилася в інвалідному візку, Кетрін обрала догляд і товариство, що їх надавав Лак-хауз, де жінка жила вже років зо два. За цей час вона зробилася душею закладу.

— Старші люди напрочуд кумедні. Вони багато пожили на світі, кажуть, що заманеться, і їм начхати на чужі думки. Тут ти ніколи не знудишся, — сказала вона Ірині. — Наші пожильці — люди освічені й, коли вони при доброму здоров’ї, то продовжують навчатися та експериментувати. У цій громаді є стимул, тут можна уникнути найбільшої старечої біди — самотності.

Ірина знала, що в Лак-хаузі панує дух прогресу, який раз по раз давався взнаки. Потрапити сюди можна було тільки після кількарічної черги, яка була б іще довшою, якби деякі претенденти не помирали перш, ніж вона до них доходила. Тутешні старики були переконливим свідченням того, що вік, попри певні обмеження, не забороняє розважатися та брати участь у гамірному вирі буття. Чимало з них були активістами руху «Старики за мир» і по п’ятницях уранці виходили на вуличні акції протесту проти згуб і несправедливостей цього світу; це переважно стосувалося американського імперіалізму, за який вони відчували моральну відповідальність. Активісти, серед яких вирізнялася одна дама віком ста й одного років, збиралися на розі майдану навпроти поліційного відділку зі своїми ціпками, ходунками й візками та плакатами проти війни чи глобального потепління, і люди підтримували їх гудками своїх автівок або підписуючи петиції, які несамовиті прадіди та прабабці тицяли їм у руки. Бунтівники часто з’являлися в телесюжетах, а поліцаї пошивалися в дурні, намагаючись розігнати їх марними погрозами застосувати сльозоточивий газ. Ганс Фойгт розчулено показав Ірині табличку в парку на честь дев’яносто семирічного музиканта, котрий помер у дві тисячі шостому році від крововиливу в мозок на бойовому посту під пекучим сонцем, протестуючи проти війни в Іраку.

Ірина росла в молдавському селі, де жили самі старики та діти. Всім бракувало зубів — перші втратили їх у процесі вживання, а в других молочні встигли повипадати, а нові ще не з’явилися. Вона згадала своїх діда з бабою, і — як це часто траплялося в останні роки — відчула докори сумління через те, що кинула їх. У Лак-хаузі дівчина мала нагоду дати іншим старикам те, чого не спромоглася дати своїм, і думка про це спонукала її дбати про підопічних. Невдовзі всі вони й деякі пожильці першого рівня, незалежні, пройнялися симпатією до Ірини.