Етюд із метеликом

Зима видалася сніжною, але короткою. Рання весна розлилася великими водами. Поліське Сильце, притулене одним боком до лісу, а другим до озера, тепер нагадувало острів посеред безмежного океану. Семеро школярів, яких зазвичай переправляли до школи в сусіднє село через озеро, тепер сиділи вдома й не рипалися — повінь підмила чимало дерев, нанесла з приліску корчів, боронь Боже, човен зачепиться й перекинеться… Автобус, що зазвичай два рази на тиждень заїжджав із району до Сильця, уже й забув дорогу до нього. Ні електрики, ні телефонного зв’язку. Тільки болячкам усіляким те весняне море по коліна — атакували людей з усіх боків, як вода їхні обійстя. А що ні до районної лікарні, ні до аптеки в сусідньому селі не добратися, то болящі взували гумові чоботи з халявами вище колін і хлюпали через затоплений водою місточок до Любки.

Любка віднікувалася як могла. Авжеж, щось трохи підучилася у фельдшерки в Заозерному, бо дуже цікавилася тою справою, їй навіть рекомендували в медичний коледж поступати — мовляв, природжена дохторка, якби ще й освіта… Але недовго ж вона була там санітаркою, усього рік із хвостиком, поки не закрили сільську амбулаторію. У народній медицині петрає куди більше, бо наука в тітки Мільки тривала довше, та, вважайте, із самого малечку й до тітчиної смерті. Ще до школи Любка не ходила, а вже шнурочком за Довгою Мількою плуталася по всіх стежках лісових та лугових. Але ж то так, для себе, щоб могла порятуватися від злої напасті. А щоб інших лікувати… Ні-ні, ви вже вибачєйте.