Infernale. Пекельний сеанс

Далі в листі йшло обговорення переліку книг Істроу та планів публікації, вочевидь із наміром залучити адресата до взаємодії. Підпис: «По-братньому твій, Карлайл».

Вітмен підняв очі від рукопису й зустрів нетерплячий погляд Вальдано.

— Ну? Що скажете?

— Ви вважаєте, що він каже про Секюлера. Ще один фільм. «Séance Infernale».

— Саме так. Що ще це може бути?

Вітмен промовчав, спокійно досліджуючи рядки листа.

Його думки перервав Вальдано:

— Можна з упевненістю сказати, що перший із двох зразків, про які пише Істроу, це «Сцена в садах на Принцес-стрит».

— Але незрозуміло, чи має він на увазі ту саму особу, — відповів Вітмен. — Ми навіть не знаємо, чи йдеться про справжній фільм. Може, він просто намагається закадрити цю жінку, Кетрін. Істроу був пройдисвіт, хіба не так? Завжди прагнув домогтися свого, маніпулюючи людьми.

— А я гадав, ви оціните, коли побачите в його тактиці дещо від себе, — сказав Вальдано.

Вітмен знизав плечима.

— Усі ми щось уміємо в цьому житті.

Блакитна хмарка цигаркового диму колихалася над столом Вальдано.

— То чого ви від мене хочете?

— Я хочу, щоб ви знайшли для мене цей фільм, містере Вітмен.

— Мені нецікаво.

Вальдано задріботів пальцями по столу.

— Я гадав, що вас узагалі не приваблює вікторіанське кіно. Звідки раптом така охота ганятися за примарами?

— Відсутність розпалює бажання. Це буде незвичайний додаток до моєї колекції.

— Просто віддайте мені гроші за картину з Твелвтріз, і я піду. Я казав вам, що «Котячим кроком» — це моя остання робота на вас.

— Дуже люб’язно, що дали мені знати. І все-таки ви постійно повертаєтеся.

Він зітхнув. Навіть у цьому зітханні відчувалася нетерплячість.

— У минулому ви ніколи не розчаровували мене, містере Вітмен. Лише з плакатом «Франкенштейна», який я найняв вас шукати десять років тому. Його ви мені так і не знайшли. Однак у світлі обставин, що склалися в той період вашого життя, я волію забути про це. До речі, твори містера Вейла мене більше не цікавлять, — на мить його очі напружилися. — Хоч я не можу позбутися думки, що ви таки знайшли один екземпляр, який приховали від мене.

Вітмен кліпнув на нього очима, стривожившись.

«Він блефує. Він не знає. Не може знати».

— Я не бачив у вас чоловіка, зв’язаного родиною й супутніми негараздами, містере Вітмен.

— А я вважав вас гарним сім’янином. Закладаюся, що ви зіпсували чотирьох-п’ятьох лише цього місяця.

У відповідь на це Вальдано натиснув кнопку на краю стола, і електричний віндзорський камін під портретом Секюлера з тріском ожив. Вітмен неспокійно засовався в кріслі. Він починав пітніти. Приплив нудоти захлеснув його, щойно з глибин свідомості зринули спогади про вогонь.