Володар Світла

— Ти нам потрібний, Семе!

— Знаю, знаю. Вічно воно, як у тім прислів’ї: котрий кінь тягне, того ще й б’ють.

Але, кажучи це, він усміхнувся. Вона ж поцілувала йому чоло.

Підстрибнувши, Тек заскочив на ліжко.

— Людство тішиться, — зауважив Будда.

Яма вручив йому халат, а Ратрі подала капці.

Щоб очуняти від миру, вищого за всякий розум, потрібен час. Сем спав. Спавши, він снив. Снивши, скрикував чи навіть кричав. Апетиту не мав; але Яма підшукав йому тіло й міцне, і бездоганно здорове, цілком здатне знести психосоматичний перехід із божественної відстороненості.

Та він годинами просиджував нерухомо, втупившись у якийсь камінець, насінинку чи листочок. І докликатися його з цього стану не вдавалося. Яма вбачав тут небезпеку і поділився цим із Ратрі й Теком:

— Недобре, що він так відстороняється від світу. Я говорив із ним, але де там, наче з вітром порозмовляв. Він не може повернути те, що втратив. А самі спроби відбирають у нього силу.

— Ану ж ти хибно трактуєш його намагання? — спитав Тек.

— Що-що?

— Бачиш, як він роздивляється насінинку, що її поклав перед собою? Зауваж зморшки в куточках його очей.

— І що з того?

— Він мружиться. Погано бачить?

— Ні.

— То чому ж тоді мружиться?

— Щоб ліпше вивчити насінину.

— Вивчити? Це не той Шлях, який він колись проповідував. Але він таки вивчає. Не медитує, не шукає в об’єкті чогось, що приведе до звільнення суб’єкта. Ні.

— То що ж він робить?

— Протилежне.

— Протилежне?

— Вивчає об’єкт, обмірковує його принципи, прагнучи ув’язнити себе. У ньому шукає він приводу жити. Намагається знов огорнути себе запиналом Маї[23], ілюзії світу.

— Гадаю, Теку, ти маєш рацію! — сказала Ратрі. — Як йому можна допомогти?

— Точно не знаю, пані.

Яма кивнув, і його темне волосся зблиснуло в стовпчику сонячного проміння, що перетинав вузьку веранду.

— Ти розчовпав те, чого я не зміг, — визнав він. — Його вороття ще не повне, хоч він і носить тіло, ходить на людських ногах і говорить, як ми. Та думки його досі поза нашим розумінням.

— То що ж нам робити? — повторила Ратрі.

— Довго гуляти з ним на лоні природи, — відказав Яма. — Годувати ласощами. Хвилювати душу віршем і піснею. Роздобути для нього міцного питва — тут, у монастирі, його катма. Вирядити в барвисті шовки. Привести йому куртизанку, а то й трьох. Знову занурити в життя. Лише так він може звільнитися з божих кайданів. Дурень я, що раніше цього не помітив...

— Хіба що трохи, смертобоже, — сказав Тек.

У Яминих очах стрибнуло полум’я, чорне-чорнісіньке; відтак він усміхнувся.

— Що ж, малий, ти відплатив, — визнав Яма, — за всі ті зауваги, якими я, не дуже й думаючи, осипав твої волохаті вуха. Вибач мені, мавполюде. Ти справжній чоловік, та ще й кмітливий, спостережливий.

Тек уклонився йому. Ратрі пирхнула.

— Підкажи-но нам, Теку-розумнику, — бо ми, може бути, задовго богували, тож бачимо речі не під тим кутом, — як же нам провадити це його повторне олюднювання, щоб воно якнайліпше послугувало нашим цілям?

Тек уклонився й Ратрі.

— Як і запропонував Яма, — ствердив він. — Сьогодні, пані, заберіть його гуляти в передгір’я. Завтра владар Яма відведе його на узлісся. Післязавтра я візьму його туди, де дерева й трави, квіти й виноград. І ми побачимо. Побачимо.

— Хай буде так, — прорік Яма, і так було.