Крига. Частини ІII–ІV

Транссибірський експрес вкотився під дахи залів Двірця Муравйова уранці двадцять п’ятого липня. Дивлячись крізь вікно з коридору купейного вагона, не зауважувалося будівлі узагалі, — там, попереду, над колійною плутаниною, ширяла промениста fata morgana, калейдоскопічний клубок сонць, веселок, вогнів, янгольських сяйв. Щойно тоді, коли потяг зупинився посередині й побачилося залу зсередини, в голові постав óбраз будівлі. Так представлявся приїжджим гостям Іркутськ. Отож, увесь Двірець Муравйова стояв на тонких, немов павучі ніжки, крижлізних опорах, а порожнини в стінах і стелі цього крижлізного скелету заповнювали гігантські мороскляні тахлі шиб. Проштовхуючись разом із іншими пасажирами купейного до затканих скупченнями багажу дверей вагона, з цікавістю визиралося крізь затуманені шиби, ховаючи водночас обличчя за потрійним коміром грубого баранячого кожуха, щоби аґент, шпион або інший донощик, поставлений на платформі чатувати на Сина Мороза, випадково не зауважив і не упізнав обличчя у вікні. Випадково, а радше якимось дивом, таки, урешті-решт, зробилося усе, щоб уникнути упізнання — на що дозволяла правда. А вона тепер була найкращим захистом: не дорогі хутра, не персні й парфуми, не єдвабні краватки оповідали правду про Бенедикта Ґерославського: зрештою, таких елеґантів, багатіїв й аристократів із люкса, найменше, й саме вони привертають до себе найбільшу увагу. Зійти на землю Криги мусить той і такий само Бенедикт, який ходив вулицями Варшави: принаймні не оманливе втілення того Бенедикта. Отож — простий важкий кожух, який купилося тут у вірменина, продавши йому зі збитком нову хутряну шубу й шикарне пальто; отож торби рядняні й незугарні клунки замість скринь і шкіряних сакв; отож писок потовчений, зарослий щетиною, темний, а не гладеньке личко петербурзького красунчика. Навіть серед пасажирів другого класу виглядалося не найкраще. Але — хто знає, може царські люди й мартинівці отримали тут реальний опис особи, ще варшавський? На поголений череп було глибоко насунуто шапку. Ще пітнілося у натовпі, в задушливій юрмі в коридорі останнього купейного вагона, хоча вже кожен видих тужавів у повітрі в густу імлу, й мороз, гострий, наче уламок дзеркала, різав горло, — але зіскочивши на каміння перону й вирушивши із багажем до ґотичних арок двірцевих воріт, одразу ж затрусилося від холоду під кожухом, светрами й спіднім. Великі термометричні годинники із мідними дисками й спиртовими вимірниками (ртуть замерзає у Країні Криги) показували двадцять два градуси нижче нуля за Цельсієм. Годинники висіли обабіч крижлізного тимпану, під яким і протікав струмінь подорожніх. Опріч головного перону, де зупинялися ешелони Транссибу й Зимної Північної, під мороскляним дахом було ще два пасажирські перони. Таки правду кажуть — думалося, то тягнучи клунки, то зупиняючись, щоб перевести дух в арктичному повітрі, а тоді, покашлюючи, витріщалося на архітектуру двірцевих залів, як звичайний сибірський селюк. Правду кажуть — Іркутськ є столицею Сибіру. Російське крижлізне art nouveau надало дахам форми трьох великих листків, згорнутих біля землі майже прямовисно, а вгорі, високо над потягами, вони перекривалися навзаєм, наче луски. Ота гладка похилість й уся скісна форма — здогадувалося — були запроектовані, щоби сніг легко з них осувався, і крига не накопичувалася на тафлях мороскла, дозволяючи споглядати крізь чіткі призми веселок небо, дозволяючи сонцю зазирати усередину залів. А проте, однаково хтось мусив, напевно, видряпуватися туди по крижлізних колонах, сформованих на кшталт стебел і жилок того листя, хтось мусив топтати робітничими чоботиськами янгольські палаци, лупаючи кайлом мерзлоту, що поступово вкривала незнищенне, не тріскаюче мороскло, — піднебесні чистильники, пролетаріат лопати й веселки… Мені знову ухопилося за торби й клунки. Певно, якби не той рядняний кожух, уже б підбіг якийсь