Про письменство. Мемуари про ремесло

У вісконсинський період через нас пройшла ціла валка нянь. Не знаю, чому вони йшли від нас: чи то зі мною та Девідом було важко впоратися, чи то вони знаходили роботу, де платили краще, а чи то мамині вимоги виявлялися вищими, ніж няньки готові були потягти, але знаю точно — нянь було багато. Єдину, кого я хоч трохи запам’ятав, звали чи то Ю´ла, чи то Б’юла. Це була дівчина-підліток, велика, як хата, і страшенна реготуха. Юла-Б’юла мала прекрасне почуття гумору — я це розумів навіть у чотири роки, — але воно було небезпечне: у кожному вибуху веселощів за плесканням рук, стрясанням сідниць і закиданням голови міг чаїтись удар грому. Дивлячись відео з прихованих камер, на яких справжні няні зненацька спалахують і б’ють дітей, я завжди згадую час, проведений з Юлою-Б’юлою.

Чи була вона така ж жорстока до Девіда, як до мене? Не знаю. Його немає на жодній з моїх картинок. Крім того, він менше ризикував потрапити у шквал урагану «Юла-Б’юла»: у свої шість років він уже ходив у перший клас, тому більшу частину дня був далі ніж на відстані гарматного пострілу.

Юла-Б’юла розмовляла по телефону, сміялася з кимось і підманювала мене до себе. Вона мене обнімала, лоскотала, доводила до сміху, а тоді, не припиняючи сміятись, давала такого ляпаса, що збивав мене з ніг. Відтак лоскотала босими ногами, доки ми обоє не починали сміятися знову.

Юлі-Б’юлі часто здувало живіт, її бздо було гучне та смердюче. Іноді, в стані метеоризму, вона кидала мене на диван, сідала сракою у вовняній спідниці мені на обличчя й давала газу. «Бдищ!» — викрикувала вона на піку веселощів. Мене ніби огортав феєрверк болотного газу. Я пригадую темряву, відчуття задушення, а ще пам’ятаю сміх. Бо хоча, з одного боку, було страшно, з другого — було також і доволі смішно. Можна сказати, що Юла-Б’юла певним чином підготувала мене до літературної критики. Після того як дев’яностокілограмова нянька пердить тобі в лице з криком «Бдищ!», стає важко боятися «The Village Voice»[8].