Делілло Дон. Зеро К
- Автор: Делилло Дон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фабула
- ISBN: 978-617-09-3306-5
- Переводчик: Максим Нестелєєв
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Делілло Дон. Зеро К». Краткое содержание книги:
Росс теж відчуває глибоку потребу увійти в інший вимір і прокинутися в новому світі. Натомість його син прагне жити й відчувати «мішанину подивів нашого часу тут, на землі».
Чудовий, щирий роман одного з найвидатніших письменників нашого часу. «Зеро К» — справжня ода мові й людяності, роздум про смерть та обійми життя.
Звуку не було.
— 3 —
У кімнатах, де зупинилися Артис із Россом, вона була сама-одна. Сиділа в кріслі, у халаті й капцях, і, видавалося, спала.
Що сказати? Як почати?
Маєш гарний вигляд, подумав я, і вона дійсно мала, хоч, на жаль, така знесилена через хворобу, худе обличчя і попелясто-біле нерозчесане волосся, бліді руки складені на колінах. Зазвичай я думав про неї як про Другу дружину, потім як про Мачуху, і лише потім як про Археолога. Цей останній ярлик не був таким уже спрощенням, переважно через те, що я нарешті про неї дізнавався. Мені подобалося уявляти її науковцем-аскетом, що періодично живе в непоказних таборах і легко може пристосуватися до різноманітних нещадних умов.
Чому батько запросив мене сюди?
Він хотів, щоб я був з ним, коли Артис помре.
Я сидів на ослоні, спостерігаючи та чекаючи, і незабаром мої думки полишили нерухому фігуру в кріслі, і потім ось і він, ми, Росс і я, у мініатюрному розумовому просторі.
Він людина, сформована грошима. Він рано заробив собі репутацію, аналізуючи вплив стихійних лих на прибуток. Він полюбляв розповідати мені про гроші. Моя мати питала: «А як щодо сексу? Йому ж про це треба знати». Мова грошей плутана. Він визначав терміни, малював діаграми, видавалося, жив у надзвичайному стані, більшість днів висиджував в офісі десять-дванадцять годин, чи поспішаючи до аеропортів, чи готуючись до конференцій. А вже вдома, стоячи перед люстром у весь зріст цитував з пам'яті промови про рівні ризику й офшорні зони, над якими він працював, удосконалюючи свої жести та вирази обличчя. У нього була інтрижка з тимчасовою конторською працівницею. Він бігав Бостонський марафон.
А що ж робив я? Я бурмотів, човгав, виголив смужку волосся на маківці, від чола до потилиці — я був йому за особистого антихриста.
Він пішов, коли мені було тринадцять. Я робив домашнє завдання з тригонометрії, коли він мені це сказав. Він сидів навпроти мого робочого столика, де мої вічно заточені олівці стирчали зі старої мармеладової банки. Поки він говорив, я робив домашнє завдання. Я перевіряв формули на сторінці та писав у нотатнику, знов і знов: синус косинус тангенс.
Чому батько залишив мою матір?
Жоден з них ніколи не казав.
Роки потому я жив на верхньому Мангеттені. Одного вечора по телебаченню показували батька, темнуватий канал, поганий прийом, Росс у Женеві, немовби подвоєне зображення, говорить французькою. Чи я знав, що батько говорить французькою? Чи я певен, що цей чоловік — то мій батько? Він покликався, у субтитрах, на екологію безробіття. Я спостерігав стоячи.
Й Артис зараз у цьому малоправдоподібному місці, цій пустельній примарі, невдовзі її мають законсервувати, крижане тіло в масивній поховальній камері. А потім — позауявне майбутнє. Поміркуй над самими словами. Час, доля, імовірність, безсмертя. А ось моє простодушне минуле, моя пощерблена історія, миттєвості, до яких я не можу не звертатися, бо вони мої, їх неможливо не побачити та не відчути, виповзають із кожної стіни довкола мене.
Якось у Попільну середу я пішов до церкви та став у чергу. Я роздивлявся довкола на статуї, дощечки, стовпи та вітражі, а потім пішов до огорожі вівтаря і став навколішки. Підійшов священик і відмітив мене пляминою святого попелу, великим пальцем до мого чола. Ти є порох[2]. Я не католик, мої батьки не католики. Я не знав, ким ми були. Ми були «їсти і спати». Ми були «Віднесіть костюм татка до хімчистки».
Коли він пішов, я вирішив прийняти ідею полишеності або напівполишеності. Моя мати та я розуміли й довіряли одне одному. Ми поїхали жити у Квінс, у «помешкання з садом», де жодного саду не було. Нас обох це влаштовувало. Я дав волоссю відрости на моїй виголеній аборигеновій голові. Ми разом ходили гуляти. Хто так робить, мати з сином-підлітком, у Сполучених Штатах Америки? Вона не читала мені нотацій, чи читала, але рідко, щодо моїх ухилів від видимої нормальності. Ми споживали просту їжу і били тенісний м'яч туди-сюди на громадському корті.
2
Буття 3:19. (Переклад І. Хоменка.).