Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Але наречений усе ніяк не призначав день весілля, посилаючись на справи. Так він узявся вистежити таємного торгівця алкоголем в Чикаґо, покинувши Ізабелю на кілька тижнів.

— Мила дівчинко, — заспокоювала її вдова Еммері, — його теж треба зрозуміти: хай звикнеться з думкою, що в нього є ти, що про тебе доведеться піклуватися...

— Це мені доведеться піклуватися про нього, — не стрималася Ізабеля, — старого, хворого, вередливого, нерішучого і непосидючого!

— Гнів псує красу і засліплює розум! — повчала вдова. — Смиренність — найбільший капітал.

— І хто на нього поведеться?

Ізабеля чекала на повернення Ніка, щоб випробувати на ньому пораду своєї благодійниці. Але не встигла...

У Чикаґо Нік швидко вирахував, звідки виходять молоді люди веселішими, ніж заходили: це було похоронне заведення Отіса Партілія. Він з полісменами нагодився вчасно, бо чоловіки, які прийшли купувати трумни, сиділи на них разом з дівчатами. Сам Отіс, що спровадив з Европи великий транспорт «засобу для бальзамування», частував гостей прозорою рідиною.

Тут серце Картера не витримало такого глуму — він заточився і впав навзнак, розкинувши руки, як герой вестерну від ворожого пострілу з-за рогу.

Ізабелі печальна звістка лиш полегшила життя. Вона одягла жалобу — вишукану чорну сукню з дорогого шовку і французький капелюшок з чорним пір'ям. Удова вдалася до клопотів з ритуалами та пошуком достойного місця для свого приятеля, адже Нік був самітником.

— Поглянь-но, моя дорога дитино, ось що пропонують! — раз по раз мовляла мільйонерка. І шелестіла сторінками газет.

«Ми продаємо й винаймаємо прекрасні, ясні кімнати для вічного спочинку. Кімнати тривкі, як піраміди, ціни дешеві. У мавзолеї небіжчик лежить так ви гідно, що йому не хочеться навіть вставати, і всі небіжчики переконані, що вмерти на те, щоби лежати собі в нашім мавзолеї, це правдива розкіш, У мавзолеї є апарати для нищення хробаків, і небіжчики дуже вдоволені, що жоден хробак не приходить до них у гості. Як відомо, мертві американці дуже не люблять вітру, і наш мавзолей побудований у місці, де вітру ніколи й не чути. Американці! Користайте з нагоди і старайтеся якнайскорше замешкати у вигідних гробах нашого мавзолею!»

— Як гадаєш, Нік би теж був вдоволений?

Картера поховали пишно, але не в мавзолеї. Після церемонії прочитали заповіт: майже всі свої заощадження він заповів на заснування премії свого імени, яку мали вручати щороку, у день його уродин, найудатнішому нишпорці з будь-якого кінця світу. Подання до нагороди мають писати потерпілі, всі листи скидатимуть у великий круглий барабан, крутитимуть його до того часу, аж поки у щілину не випаде одне з повідомлень про новітнього майстра таємного пошуку.

Для Ізабелі лежав банківський чек на п'ять тисяч долярів у конверті з написом: «Моїй нареченій на посаг». Наречена-удова заплакала цілком щиро, бо нарешті могла сама себе вирятувати з полону аж надто влізливої Еммері — знайшлася причина відмовитися від подальшого побутування в теплі і в добрі, але в неволі. На ранок валізи були спаковані.

Ізабеля вже знала, куди поїде — повернеться у Францію. Там, між Марселем та Ніццою, на французькій Рив'єрі, заснували товариство з капіталом у п'ятдесят мільйонів франків, щоб утворити фільмовий промисел на зразок Голівуду. Там будуть обертатися великі гроші і багаті люди. Чи ж вона не знайде серед них якогось самотнього серця?