Данило Галицький
- Автор: Орлик Тарас
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1719-5, 9786171217188
- Переводчик: Мария Волощак
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Данило Галицький». Краткое содержание книги:
– Ось тому, що поодинці, і б’ють.
– Отже, – утрутився Іванко, – якщо об’єднаються наші дружини, то сильнішими за тартар стануть?
– Ох, не думаю, – похитала головою Тетеря, – розтираючи риб’ячий жир по губах і щоках, щоб блищали привабливо. – Не здолати нашим їх, ні, не здолати.
– Баба, а мовить до пуття, – кивнув Никодим, із насолодою перекидаючись на спину, щоб зручніше було стежити за хмарами в небі, і покусуючи соковиті трав’яні стебла. – Не здолати.
– Це тому, що більше їх? – здогадався Іванко.
– Не тільки, – заперечив Никодим.
– А що ще? – поквапив його Гордій.
– Порядок у них. Суворість. Ось взяти їхній тумен…
– Тумен – це що таке?
– Тисяча кіннотників. Тумен на сотні ділиться, а сотні на десятки.
– Хитро придумано. – Іванко почухав потилицю.
– Цить! – гримнув зацікавлений Гордій. – Не перебивай старших.
Никодим покосився на нього, виплюнув травинку, сунув до рота нову і сказав:
– Не в тому мудрість, що тисячі на десятки розбито, а в тому, що один за одного відповідає. Ось, припустімо, ти злякався… – Він показав на Іванка, який розтулив рот, щоб заперечити, але не встиг, бо Никодим продовжив: – Ти злякався в бою, а весь твій десяток за тебе відповідатиме. Усім голови з плечей зітнуть або серце з грудей виймуть. Кому ж цього хочеться? Ось вони один за одним і стежать, не дозволяють з поля бою втекти, щоб їх теж за боягузтво не стратили. Після великої битви, трапляється, цілими сотнями своїх же знищують, а то й тисячами. За будь-яку провину смертю карають. Не там нужду справив, не так на сотника подивився… поцупив… збрехав… Страта в тартар люта, болісна. Зламають спину і кинуть здихати. Або ж риб’ячий хребет в дупу засунуть – спробуй витягнути. Адже вони головою вперед рибу пхають, щоб кістки перешкоджали вийняти назад…
– Свят, свят, – перехрестилася Тетеря, а Лушка злякано подивилася на рештки миня біля вогнища, що тліло.
– Люблять іще на аркані за кіньми по землі волочити, – додав Никодим, задоволений враженням, яке справив. – Прив’яжуть і тягнуть степом, поки вся шкіра не злізе. Крик, ґвалт! А решта сміється.
Іванко, який слухав мовчки, із широко розплющеними очима, не витримав і знову подав голос:
– Отак вони самі себе під корінь знищать!
Перш ніж відповісти, Никодим повернув голову, щоб сплюнути зелену кашку. Потім сів, потягнувся з хрускотом і сказав:
– Погане військо все одно на смерть приречене. Краще вже так, іншим для науки.
– Наука, отже, – дійшов висновку Гордій похмуро.
– Наука, – погодився Никодим. – Кому мука, кому наука.
Подорожні помовчали, обдумуючи сказане. Стало чутно, як щебечуть пташки, як гудуть бджоли над галявиною, як десь біля дороги реве несамовито корова, яку, мабуть, ведуть на заріз, бо ногу зламала або просто знесилилася за час тривалого переходу. Не пропадати ж м’ясу. Це тільки людям – пропадати. Ось сидять вони біля багаття, ситі, обігріті, гуторять. А завтра що? Як виживати, коли холоди настануть? Чим землянки викопувати, чим ліс рубати, у що тіла свої кутати? Тільки й залишається, що з простягнутою рукою по світу йти. Так простягнутих рук нині багацько! Черствої скоринки хлібної – і то не допросишся.
– Підемо далі, чи що? – запропонував Никодим, у якого напевно зіпсувався настрій.
– Почекаймо трохи, – сказав розсудливий Гордій. – Чуєш? Завалили ж телицю. Тож підемо, коли тушу розбиратимуть. Може, маслаків перепаде.
– Або потрухів, – пожвавилася Тетеря. – Наваримо юшечки.
– У чому, дурна ти бабо? У балії твоїй? Вона, може, велика, але ж для інших потреб призначена.
Поки чоловіки сміялися з нехитрого жарту Гордія, худенька Лушка спершу сиділа мовчки, нахиливши обчикрижену голову і стрімко шаріючись, а потім схопилася й утекла в кущі.
– Це ти даремно, дядьку, – дорікнув Іванко, з обличчя якого вмить злетіла вся веселість, ніби не він щойно реготав разом з усіма. – Сирота все ж таки, та ще це… гм.
Не доказавши, він боязко відсунувся, щоб Гордій кулачищем його не дістав, але той не розсердився, кивнув винувато:
– Даремно. Образив дівку. І ти, Степанидо, прости. Озвірів зовсім, світом тиняючись. У самого дочки були, дружина… Ох, ма, життя-гармидер! Заспокой дівку, Іване. Куди вона сама така?.. Повернути треба. Скажи їй, дядько Гордій щиро перепрошує.
– Це я зараз, це я миттю!
Іванко птахом спурхнув із прим’ятої трави й пірнув у зарості – тільки сучки затріщали. Лушка, демонструючи образу, якої насправді не відчувала, пішла до річки мити руки. Гордій, лігши на бік і підперши патлату голову, попросив Никодима: