Мерзенна сила

2

Марк тим часом крокував униз до Бректонського коледжу, заклопотаний геть іншими думками. Він зовсім не помічав, як гарно виглядає ранкової пори вуличка, що спускалася до центральної, університетської частини містечка з горбистого передмістя, де мешкали вони з Джейн.

Я вчився в Оксфорді й люблю Кембридж, та все ж Еджстоу, гадаю, гарніше за них. По-перше, воно дуже маленьке. Жоден автомобільний, ковбасний чи мармеладний фабрикант не вподобав іще собі цього містечка, де розташувався крихітний університет. Окрім Бректонського, там є ще три коледжі: жіночий — за залізницею; Нортумберлендський — трохи нижче від Бректону, на березі річки Вайнд; і Герцогський — навпроти абатства. Студентів у Бректоні немає. Його було засновано 1300 року для десятьох учених мужів, які мали молитися задушу Генрі Бректона і вивчати англійські закони. З плином часу тих учених мужів стало сорок; із них тільки шестеро (не рахуючи професора Бекона) вивчають тепер право і ніхто, либонь, не молиться більше за душу Генрі Бректона. Марк Стадок займався соціологією і працював у коледжі ось уже п’ять років. Справи у нього йшли добре, і він відчував, що потрохи стає на ноги. Зрештою, якби й мав стосовно цього якісь сумніви — а нічого такого не було й у думці, — то від них усе одно не залишилося б і сліду, коли біля пошти він випадково зустрів Кері, і вони, ніби інакше й бути не могло, пішли до коледжу разом, обговорюючи порядок денний сьогоднішнього засідання. Кері був у Бретонському коледжі проректором.

— Звісно, — говорив Кері, — це забере купу часу. Можливо, засидимось аж до вечора. Реакціонери опиратимуться щосили, тут годі й сумніватися, та тільки що вони можуть супроти нас?

З тону Маркової відповіді ніхто б не здогадався, що оте «супроти нас» викликає в нього неабияку втіху Ще зовсім недавно він був «чужаком» і не надто добре розумів, чого, властиво, добивається «Кері зі своєю зграєю», як сам їх тоді називав; на засіданнях брав слово нечасто, а якщо й говорив, то нервово і трохи недоладно, абсолютно не впливаючи на перебіг подій. Тепер же він став своїм, а «зграя» перетворилася на «нас», «прогресистів», «найкращих людей коледжу». Все сталося якось раптово, і Марк ще не встиг до цього призвичаїтися.

— Гадаєте, вийде? — запитав він.

— Ясна річ, — відповів Кері. — На нашому боці і ректор, і скарбник, і всі до одного хіміки з біохіміками. Я розмовляв із Пелгемом і Тедом: за них можна поручитися. Я переконав Санчо, і тепер він з нами. Біл-«Віхола» може щось і встругнути, але нікуди він не дінеться, голосуватиме за нас. До речі, ви ж іще не знаєте: там буде Дік. Він приїхав учора перед самим обідом і відразу взявся до наших справ.

Стадок гарячково порпався в пам’яті, намагаючись здогадатися, хто такий Дік, та ще й зробити це так, щоб Кері нічого не зауважив. Пригадав, що один із найтихіших і найнепомітніших співпрацівників носить ім’я Річард і здивовано перепитав: