Смерть у кредит
- Автор: Селин Луи Фердинанд
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-58-1
- Переводчик: Роман Осадчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть у кредит». Краткое содержание книги:
Селіна часто називають «революціонером у літературі», оскільки він чи не вперше почав застосовувати прийом майже буквальної імітації розмовного стилю у літературі, через що в його текстах можна часто зустріти вульгаризми та «низьку лексику», які дивним чином поєднуються з високим стилем майже поетичної оповіді. Вся творчість Селіна пронизана рефлексіями на бурхливі і заплутані, жорстокі й величні події XX сторіччя, серед яких він намагається віднайти місце для власне людини, і такий пошук найчастіше закінчується тим, що критики назвали «літературою бунту проти суспільства».
Шпиталь Лінюсі був на Порт Перейр, перед бронзовою кулею. Майже щодня після прийому вона заносила туди мої передруковані тексти. Маленька тимчасова споруда, яку вже давно знесли. Мені там не подобалося. Години служби були надто одноманітні. Лінюсі, що заснував цю лікарню, був мультимільйонером, хотів, щоб усі лікувалися й одужували безкоштовно. Кляті філантропи. Мене більше привабила б скромна муніципальна посада… Всілякі там щеплення… Довідочки… Ну ще там душ Шарко… Одне слово, спокій, ніби на пенсії. Було б добре. Та я не якесь велике цабе, не масон, не випускник Еколь Нормаль і не вмію як слід відрекомендуватись, надто часто волочуся за жінками, у мене погана репутація… Ці вошиві люмпени дозволяють собі що завгодно, ще й зневажають мене, дивлячись, як я вже п'ятнадцять років гарую в «зоні»[1]. Маю тішитись, що мене ще не витурили. Моя єдина втіха — література. Гріх нарікати. Мамуся Вітрув передруковує мої романи. Вона прихильна до мене. «Слухай-но, дорога мамусю, — звертаюсь я до неї, — востаннє повторюю! Якщо не знайдеш моєї Леґенди, вважай, що нашій дружбі гаплик, кінець. Більше не буде довірливого співробітництва!.. Не буде спокою!.. Кінець панібратству!.. Повний кінець!..»
Тут вона починає голосити. Вона однаково осоружна, ця Вітрув, і на вигляд, і як працівник. Кара небесна. Я тягаюся з нею ще з Англії. Наслідки моєї клятви. Ми не вчора познайомились. У Лондоні її дочка Анжела змусила мене заприсягтися, що я завжди допомагатиму їй. Я опікувався нею, що не кажи. Дотримав слова. Через клятву Анжелі. То було ще під час війни. До того ж вона вміє купу речей. Гаразд. Взагалі вона не надто базікає, але любить позгадувати минуле… Її дочка Анжела — то була особистість. Важко повірити, якою мерзенною стала матір. Анжелин кінець був трагічний. Я міг би все розповісти, але тільки коли хтось змусить. Анжела мала ще дурепу-сестру Софі, яка влаштувалася в Лондоні. А тут живе її небога Мірей, успадкувала недоліки від усіх укупі, справжнє падло, все в собі поєднала.
Коли я перебрався з Рансі до Порт Перейр, вони обидві поїхали за мною. Тепер Рансі змінилось, нема ні фортечного муру, ні бастіону. З м'якого насипу викорчовують великі чорні потріскані уламки, як гнилі зуби. Але це не кінець, місто пожирає свої старі ясна. Тепер через руїни як смерч проноситься автобус. Незабаром скрізь будуть лише цегляні напівхмарочоси. Ось побачите. З Вітрув ми постійно чубилися через пережиті страждання. Вона завжди стверджує, що настраждалася більше. Такого бути не може. У неї, правда, більше всіх тих зморщок, ніж у мене! Незліченна кількість зморщок, усі ці огидні кривулі, сліди гарних років на нашому тілі. «Напевне, це Мірей переклала кудись ваші папери!»
Йду з нею, супроводжую до набережної Мінім. Вони живуть разом біля шоколадної фабрики Бітронель у будинку, що зветься «Готель Меридьєн».
У їхній кімнаті панує неймовірний безлад: усілякі дрібнички, а особливо білизна, вся найнижчого ґатунку.
У пані Вітрув та її небоги бабські хвороби. Вони мають три ін'єктори, купу різних пристосувань і ґумове біде. Усе це розставлено між двома ліжками, а понад те ще й величезний, завжди поламаний пульверизатор. Не хочу надто погано говорити про Вітрув. Можливо, вона й справді зазнала в житті більше страждань, ніж я. Саме це змушує мене завжди бути дещо поблажливим. А то я зовсім не дав би їй спокою. У глибині каміна вона зберігає свою друкарську машинку Ремінґтон, так і не виплачену до кінця… Як вона каже… За передрук я плачу недорого, це правда… шістдесят п’ять сантимів за сторінку, але врешті набігає таки певна сума… Особливо, коли грубий рукопис.
1
Зона — барачна забудова у тодішньому Парижі між старою міською межею та робітничими передмістями.