Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.
Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько зодягнена, — і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомість, з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик — і давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі! аря!», потім того плескала в долоні — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з такими ненажерами не-вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, — вона висмикнула з мітли держално — і давай потягати «ненаситну прожир» і вздовж і впоперек, — аж поки не хруснуло держално... «От, проклятії Каторжні!.. Через них знівечила держално..» — на весь голос гукала молодиця — й кинула в свиноту надтріснутим держалном.
Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і воріт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена молодиця.
— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає...
— Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, — одказав він.
Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла : чи правда тому? Та син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — в хату.
— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-під трави заблищали, мов дві углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марю-кої — скрикнув він, випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»
Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.
— У якого москаля, сину?
— Що живе коло нашого поля хутором.
— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?
— Та я так питаю... нічого.
Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю — вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» — шепче він. Перевернувся з боку на бік, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годі... «Ні, вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»
II
ДВУЖОН
Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху, яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.
Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б — з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.
Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю старенька хата, захожий став. .«Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» — каже він сам до себе. На той час з низеньких хатніх дверей вийшов молодий парубок.
— Здоров був! — обізвався до його захожий.
— Здоров.
— Чи це Окунь живе?
— Який Окунь?
— Карпо Окунь, старий дід.
— Ні: це Лимар, а не Окунь.
— А де ж Окунь?
— Та який Окунь?
— Дід старий, що з бородою ходив.