Знак зодіака
- Автор: Росоховатский Игорь Маркович, Сапожников Леонид
- Серия: Наукова фантастика #4
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Знак зодіака». Краткое содержание книги:
не знайдеш оповідання за такою назвою. Це книжка не про надзвичайні відкриття астрономів і не про
фантастичні пригоди середньовічних звіздарів, які за рухом світил, місцем перебування сонця серед
розкиданих по небу сузір’їв пророкували майбутнє людини. В ній мова йде переважно про нашого
сучасника і про того мандрівця в завтрашній день, якому судилося далі розкривати таємниці природи
— непізнане й загадкове ставити на службу людству, його кращим ідеалам.
Я схопив планшетку і на зворотному боці карти почав малювати блакитну стрічку. В голові снували думки: чому так блищать квіти? Може, відбивають теплове проміння, захищаючись від його згубного впливу?
Поки я закінчив малюнок, опинився в блакитних заростях.
— Яка інтенсивність росту! Чим він стимулюється? Мабуть, на Венері головний продукт живлення у цих рослин — кисень, а його там небагато. Тут рослини опинилися в сприятливіших умовах.
Чи то від утоми, чи від сонця застукало в скронях, потемніло в очах… Я задихався…
Колись давно мені вже так було. Я згадав: у дитинстві. Бабуся рано заслонила піч — і я вчадів. Тоді теж отак стукало в скронях, і бабуся поклала мені у вуха холодну журавлину.
Так, так… Рослини дихають киснем і виділяють…
Страшний здогад приголомшив мене. Запаморочення, нудота і, нарешті, непритомність — це ж симптоми отруєння вуглекислим газом! Мерщій, мерщій звідси!
Я почав повзти по схилах яру, а за мною котились блакитні хвилі.
Отже, вони виділяють вуглекислий газ. Може, саме тому його так багато на Ве-нері?
Ноги й руки обважніли, я знепритомнів. Останнє, що я чув, був тріск коробочок, які лопались.
Шум у вухах… Так тріщать коробочки. Ні, це чийсь голос…
Розплющую очі. Незнайома кімната. Жінка з білою пов’язкою на голові.
— Ну як, кращеє — питає вона.
Я попросив пити. В роті — неприємний присмак, язик великий, неповороткий.
Як же я опинився в лікарні? І раптом згадую: ранок, сонце, блакитні рослини…
— Швидше! — кричу. — Я мушу бачити наших!
— Тихо, тихо! — заспокоює сестра. — Вам не можна хвилюватись.
— Як хворий? — чую голос і догадуюсь: лікар.
— І досі марить, — відповідає сестра. — Кричить про якусь небезпеку, про кисневий голод.
Лікар сідає біля мене на ліжку, прохолодною рукою мацає пульс.
— Де це ви так учаділи, голубе?
“Значить, усе правда! — думаю я. — Блакитні рослини виділяють в атмосферу вуглекислий газ”.
В палату, ніяково товплячись, увійшли хлопці з нашої групи. Попереду — керівник практики Яків Кузьмич.
Розмовляють зі мною тихо, як з тяжкохворим. Я розказую про випадок у яру. Бачу — слухають з недовір’ям.
— Там ніяких рослин нема, — трохи злякано дивиться на мене Люба.
— Нема?! — розгублено шепочу. — Як це нема! Де ж вони поділись? — уже майже кричу я. — Принесіть мені планшетку і не думайте, що я божевільний.
Сестра приносить мої речі. Друзі з цікавістю розглядають малюнок блакитної стрічки, а Яків Кузьмич розкриває папку. Там лежить напівпрозора смужечка з блакитними прожилками.
— Що це? — схвильовано питає Яків Кузьмич.
— От бачите! Це вона, та сама рослина. Тільки я не пам’ятаю, коли я встиг її зірвати.
Всі схиляються над папкою. Всім хочеться ближче розглянути дивного прихідця з космосу. Хтось необережно доторкнувся до тендітного стебельця, і раптом… блакитна смужечка розсипалась.
— Що ви накоїли? — крикнув Яків Кузьмич.
— Нічого, — спокійно відказую, — там, у яру, їх багато.
— В тому й справа, мій любий, що ми були в яру і слідів рослин не знайшли. Мабуть, їх змив дощ, який пройшов тієї ночі. Тільки й знайшли оце, — Яків Кузьмич показав мені знайомий шматок небесного каменя.
Це сталося кілька років тому. Нині я вже закінчив університет і працюю, але таємниця раптового прояву життя, який я бачив, непокоїть мене й досі. Часто мені не вірять. Кажуть, не може такого бути. Але я бачив, бачив на власні очі. Нехай маловіри кепкують, твердять, що в мене немає підстав таке казати, але ж я знаю, що може бути, що було це. І я доведу. Неодмінно доведу!
В. Владко
ЧУДОДІЙНИЙ ПОЛЯРИЗАТОР
Все це було неймовірно!
Почалося воно з того, що я — в котрий уже раз! — намагався розробити рецепт нової пластмаси, яка була б зовсім прозора, але в той же час поляризувала світлові промені Таке завдання я одержав від керівника нашого інституту-і працював у лабораторії вдень і вночі, провадячи досліди. Але рецепт не давався.
Майже у відчаї я зробив ще одну спробу. Поклавши в тигель потрібні хімічні речовини, я поставив його на вогонь газового пальника. І трапилося несподіване. Поки тигель розігрівався, я взяв чашку з залишками розчину і хотів вилити геть. Та раптом рука здригнулась, і я хлюпнув кілька краплин того розчину в тигель. Просто не знаю, як це сталося, може з утоми, чи що.