З воєнного нотатника

Польські старшини в полку спочатку прийняли мене недовірливо, як якогось інтруза. Для них було дивною справою, що українець, "гайдамака" і — серед їхнього старшинського корпусу.

Я серед них держався гідно, досить скромно, не звертав уваги на їхні ті чи инші спроби вдарити мене по амбіції, а працював багато. Мій авторитет по кількох місяцях, коли були старшинські вправи із тактики (чи то індивідуальні, чи збірно-польові), піднісся високо. Тут я побачив, що не лише їхні капітани, але й майори стоять багато нижче мене військовим знанням. Охоче помагав їм у вирішенні завдань, у поберанні тактичних "децизій".

По 8 місяцях мого перебування в полку мене викликали на Вищий піхотний курс для штабових старшин у Рембергові. По закінченні того курсу я знову повернувся до полку й обняв дефінітивно стрілецьку "компанію". Забракло старшини-гарматчика, — я рік командував полковою артилерією. Потім обняв полковий відділ зв'язку, яким командував півтора року. В наступних роках я командував сотнею кулеметів, відділом піонерів та протипанцерних гармат.

У березні 1939 р. поляки переконтрактували мене з капітана в майори. Мої старання вступити до Вищої воєнної школи не дали наслідку, бо наші впливові українці, які сиділи у Варшаві, ревно підбирали і брали до ВВШ своїх симпатиків, а "всяким отаманам" та "не нашим" дорога до Військової академії була ними замкнена, мимо того, що я мав, наприклад, від ряду років "вибітну опінію"[1].

Від 15 квітня 1935 р. польський II-й відділ[2] із Варшави дуже за мною слідкував, не інформуючи ні командира полку, ні командира дивізії. Це наглядання було помітне всюде. Спеціальні "двійкарі" сиділи в гарнізоні, щоб мене пильнувати. Я здогадувався, що це вистежування розпочалося у зв'язку арештом полковника Миколи Чеботаріва. В нього був мій архів… Видно, зміст деяких документів, листів та ін. викликав підозріння до мене. Я на інвігіляцію не звертав уваги і працював спокійно далі, виконуючи свої обов'язки. В моїх листах були думки проти більшовиків і проти поляків, де я виразно проводив думку, що нам, українцям, в боротьбі за своє визволення з московсько-польської неволі по дорозі лише з німцями. Ми вважали цілу українську політичну концепцію, що "через Варшаву будемо панувати у Києві", за нереальну. Ми мали жаль до Симона Петлюри, що він одразу не став германофілом, а цілий час попікався на всемогутній тоді Антанті, в першу чергу — на Франції. Отже, цього було досить, щоб попасти під опіку "двійки". Мене вони не арештовували, бо не було доказів моєї вини, крім особистих думок у листах і спогадах. Крім того, арештувати, як-не-як, старшину Польської армії, то треба знати за що.