Голова профессора Доуеля
- Автор: Беляев Александр Романович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво дитячої літератури УРСР
- ISBN: 978-5-17-099267-6
- Переводчик: В. Козаченко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Голова профессора Доуеля». Краткое содержание книги:
Марі поступово звикла до голови і навіть заприятелювала з нею.
Коли вранці Лоран заходила до лабораторії з порожевілими від ходи та свіжого повітря щоками, голова кволо всміхалась до неї і повіки її тремтіли на знак привітання.
Голова не могла говорити. Але поміж нею і Лоран швидко встановилася умовна мова, хоча й дуже скупа. Коли голова опускала повіки — це означало «так», піднімала вгору — «ні». Трохи допомагали і губи, які беззвучно ворушилися.
— Як ви сьогодні почуваєтеся? — запитувала Лоран.
Голова посміхалася «тінню посмішки» й опускала повіки: «добре, дякую».
— Як минула ніч? Та сама міміка.
Ставлячи запитання, Лоран вправно виконувала ранкові обов’язки. Перевірила апарати, температуру, пульс. Зробила записи в журналі. Потім дуже обережно обмила водою зі спиртом обличчя голови з допомогою м’якої губки, витерла гігроскопічною ватою вуха. Зняла шматочок вати, який зачепився за вії. Промила очі, вуха, ніс, рот, — у рот і ніс для цього вводилися спеціальні трубки. Зачесала волосся.
Руки її спритно й швидко торкалися голови. На обличчі голови був задоволений вираз.
— Сьогодні чудовий день, — говорила Лоран. — Синє-синє небо. Чисте морозне повітря. Так і хочеться дихати на повні груди. Дивіться, як яскраво світить сонце, геть по-весняному.
Кутики вуст професора Доуеля печально опустилися. Очі тоскно глянули у вікно і зупинилися на Лоран.
Вона почервоніла від легкої досади на себе. Чуйна Лоран інстинктивно уникала розмови про все, що було недосяжним для голови і могло зайвий раз нагадати про вбогість її фізичного існування.
Марі відчувала якусь материнську жалісливість до голови, як до немічної, обійденої природою дитини.
— Що ж, будемо працювати! — швидко сказала Лоран, аби виправити помилку.
Зранку, до появи професора Керна, голова читала. Лоран приносила купу свіжих медичних журналів та книжок і показувала їх голові. Голова переглядала. На потрібній статті ворушила бровами. Лоран клала журнал на пюпітр, і голова заглиблювалася в читання. Лоран звикла, стежачи за очима голови, вгадувати, який рядок вона читає, і вчасно перегортати сторінки.
Коли треба було на полях зробити позначку, голова подавала знак, і Лоран проводила пальцем по рядках, стежачи за очима голови і малюючи олівцем риску на полях.
Для чого голова примушувала робити позначки на полях, Лоран не розуміла, з допомогою їхньої скупої мімічної мови не сподівалася дістати пояснення і тому не розпитувала.
Але якось, проходячи через кабінет професора Керна за його відсутності, Марі побачила на столі журнали з позначками, що їх вона робила за вказівками голови. А на аркуші паперу рукою професора Керна були переписані позначені місця. Це спонукало Лоран замислитись.
Згадавши зараз про це, Марі не втрималася від запитання. Можливо, голові пощастить якось відповісти.
— Скажіть, нащо ми позначаємо деякі місця в наукових статтях?
На обличчі професора Доуеля з’явився невдоволений і нетерплячий вираз. Голова виразно глянула на Лоран, потім на кран, від якого тягнулася трубка до горла голови, і двічі звела брови. Це означало прохання. Лоран зрозуміла: голова хоче, щоб відкрутили заборонений кран. Уже не вперше голова зверталася до неї з таким проханням. Але Лоран пояснювала бажання голови по-своєму: голова, напевне, хоче покінчити зі своїм безрадісним існуванням. І Лоран не наважувалася відкрутити заборонений кран. Вона не хотіла бути винною в смерті голови, боялась і відповідальності, боялась втратити роботу.
— Ні, ні, — злякано відповіла Лоран на прохання голови. — Коли я відкручу цей кран, ви помрете. Я не хочу, не можу, не смію вбивати вас.
Від нетерплячки й усвідомлення безсилля по обличчю голови пройшла судома.
Тричі вона енергійно піднімала вгору повіки й очі…
«Ні, ні, ні. Я не помру!» — так зрозуміла Лоран. Вона вагалася.
Голова почала беззвучно ворушити губами, і Лоран здалося, що губи намагаються сказати: «Відкрутіть. Відкрутіть. Благаю!..»
Цікавість Лоран розпалилася до краю. Вона відчувала, що тут криється якась таємниця.
В очах голови світилася безмежна туга. Очі просили, благали, вимагали. Здавалося, вся сила людської думки, все напруження волі зосередилося в тому погляді.
Лоран наважилась.
Серце її скажено калатало, рука дрижала, коли вона обережно відкручувала кран.
Одразу ж з горла голови почулося шипіння. Лоран почула кволий, глухий, деренчливий голос, який шипів, мов зіпсований грамофон: