Загублена земля. Темна вежа III

Втретє в житті їй довелося тримати в руках зброю, заряджену справжніми набоями… і вперше — видобувати револьвер із кобури, яку закріпив на ній Роланд.

У них було багато боєздатних патронів — Роланд приніс понад три сотні з того світу, де жили собі Едді та Сюзанна Дін, поки їх звідти не витягли. Втім, мати вдосталь амуніції не означало, що її можна марнувати. Якраз навпаки. Боги несхвально ставилися до марнотратників. Спочатку батько, а потім Корт (найвизначніший учитель його життя) прищепили Роландові цю віру, тож він і досі вірив. Можливо, ці боги карають не одразу, але рано чи пізно розплата прийде… і що довше зволікаєш, то більше втрачаєш.

Спочатку потреби у набоях усе одно не було. Роланд стріляв із револьверів довше, ніж могла собі уявити ця вродлива жінка з шоколадною шкірою, що сиділа в інвалідному візку. Він виправляв її помилки: спочатку просто поставив мішені й стежив за тим, як вона цілиться й стріляє в них із незарядженого револьвера. Вона швидко вчилася. Обоє — і вона, й Едді — були Дуже здібні.

Як Роланд і гадав, обоє були природженими стрільцями.

Сьогодні Роланд і Сюзанна вийшли на галявину, що лежала менш ніж за милю від лісового табору (ось уже майже два місяці він їм правив за дім). Дні непомітно спливали. Поки Едді й Сюзанна навчалися всього, чого мав їх навчити Роланд: як стріляти, полювати, білувати здобич — спочатку знімати, а згодом дубити й вичиняти шкури вбитих тварин, а ще як споживати м'ясо туші в такий спосіб, аби не пропав жоден шматок; як шукати північ за Старою Зорею та південь — за Старою Матінкою, як дослухатися до лісу, в якому вони зараз перебували, за шістдесят миль чи далі на північний схід від Західного моря, — і стрільцеве тіло помалу зцілилося. Нині Едді повільно засвоював урок, та стрільця це не бентежило. Роланд знав, що найдовше людина завжди пам'ятає той урок, який вивчила самотужки.

Але найважливіший з–поміж уроків так і лишався найважливішим: навчитися стріляти й щоразу влучати в ціль. Навчитися вбивати.

По краях цю галявину нерівним півколом оточували темні ялинки; від їхньої глиці сочився солодкий аромат. На півдні починався обрив: земля раптово зникала, і на три сотні футів униз, наче сходи для якогось велетня, спускалися крихкі сланцеві карнизи й потріскані виступи. Посеред галявини біг чистий струмок, що брав початок у лісах. Він дзюркотів і пінився у глибокій канаві, яка пролягала в пухкій землі й крихкому камені, та стікав кам'янистим дном, що полого спускалося до того місця, де починалося урвище.

Вода спадала сходами, утворюючи кілька водоспадів, у яких вигравали гарні мерехтливі райдуги. Внизу, за краєм урвища, лежала у всій своїй величі глибока долина, яку теж обступали ялини й кілька велетенських древніх в'язів, котрі не згодилися поступитися місцем своїм суперникам. В'язи стриміли над зеленню вежами й густою рослинністю. Ці дерева могли бути старезними ще в ті часи, коли земля, з якої походив Роланд, була ще молодою. Він не бачив жодних ознак того, що долина взагалі коли–небудь палала вогнем, хоча й не відкидав, що час від часу в неї могла вдаряти блискавка. Але блискавиця була б не єдиною загрозою їхній безпеці. Колись давно в цьому лісі жили люди. За кілька останніх тижнів Роланд не раз натрапляв на те, що вони по собі лишили. Здебільшого то були примітивні предмети, але серед них траплялися черепки глиняного посуду, який могли обпалювати тільки у вогні. А вогонь був породженням зла, що з превеликою втіхою вислизало з тих рук, які його створили.