Коханець
- Автор: Дюрас Марґеріт
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-77-1
- Переводчик: Роман Петрович Осадчук
- Жанр: Романы для взрослых
Электронная книга - «Коханець». Краткое содержание книги:
Марґеріт Дюрас/Marguerite Duras — відома французька письменниця, драматург і кінорежисер. Народилася в Гіадіні під Сайґоном, в Індокитаї (тепер — В’єтнам), де її родичі займалися педагогічною діяльністю. 1931 року разом із сім’єю повернулася до Франції. Студіювала у Сорбонні математику, згодом — право і політологію. Під час Другої світової війни брала участь у русі Опору.
Перший роман написала 1943 р. Далі були: «Моряк із Гібралтару» (1952), «Moderato Cantabile» (1958), «Смертельна хвороба» (1982), п’єса «Друга музика» (1985), книга мемуарів «Біль» (1986) та багато інших.
Головна тема творчості М. Дюрас — бунт проти бляклого буденного життя. Деяким її творам притаманний сильний елемент еротизму («Смертельна хвороба», «Коханець»).
1984 року Марґеріт Дюрас написала свою найвідомішу повість «Коханець», яка удостоєна Гонкурівської премії. Повість «Коханець» багато в чому автобіографічна. Її стиль набагато витонченіший, ніж стилістика усіх її попередніх творів. Психологічний струмінь тут подається під таким тиском, що сприймається як музика. Дія повісті відбувається в Індокитаї, французькій героїні п’ятнадцять з половиною років, вона живе з матір’ю та двома братами. Старший брат — виродок, гравець і баламут, молодший — ніжний і чуттєвий хлопчик. Мати самовіддано любить старшого сина, до всіх інших вона байдужа. Юна героїня мріє виїхати до Франції, але поки що її віддали в пансіон. Якось на поромі вона знайомиться з китайцем, який стає її коханцем. Він — син дуже багатого батька, дівчина стає його утриманкою. Справжній жах охоплює молодого чоловіка, коли він розуміє, що закоханий у дівчинку по-справжньому…
1992 р. Жан-Жак Анно зняв знаменитий однойменний фільм, який отримав кілька престижних кінопремій.
Повість «Коханець» перекладено і видано у понад сорока країнах світу.
Отже, я перетинаю один з рукавів Меконґа на поромі, що курсує між Садеком і Вінглонґом серед широкої болотистої рисової долини, — це південна частина Кохінхіна, Долина Птахів.
Я виходжу з автобуса. Іду до парапету. Дивлюся на річку. Іноді мати мені каже, що я за все життя ніколи більше не побачу таких красивих річок, як тут, таких великих, таких диких, як Меконґ зі своїми рукавами, що біжать до океану, щоб навіки пропасти у прозорих безоднях. На цій рівнині, що тягнеться, скільки сягає око, потоки надзвичайно швидкі, мовби земля нахилилася.
Коли автобус виїжджає на пором, я завжди виходжу, навіть уночі, бо мені страшно, що не витримають канати і нас знесе в море. Серед шаленої течії я мовби спостерігаю останні миті свого життя. Така течія може змести все — камінь, вежу, ціле місто. Вітер, який дме в утробі ріки. Навіжений вітер.
На мені шовкова сукня, доволі зношена, майже прозора. Раніше цю сукню носила моя мати, але вона перестала її одягати — сукня видалась їй надто світла — і віддала мені. Сукня без рукавів, з глибоким декольте. Вона блякло-жовтуватого кольору — такими стають усі зношені шовкові речі. Це сукня, яку я пам’ятаю. Я завжди вважала, що вона мені дуже личить. Талію я підперезала шкіряним паском, що належить котромусь із моїх братів. Не можу пригадати взуття, яке носила в ті роки, пам’ятаю тільки деякі сукні. Здається, переважно я ходила в полотняних сандалях на босу ногу. Це було ще до ліцею в Сайґоні. Відтоді я, звичайно, ходила в туфлях. Того дня, швидше за все, я мала на собі знамениті туфельки із золотої парчі на високому підборі. Не уявляю нічого іншого, що б я могла тоді взути. Мати купила їх на розпродажі уцінених речей. Я взуваю ці золочені туфельки, коли збираюся до ліцею. Так, я ходжу в ліцей у вечірніх туфлях, прикрашених стразами. Мені так хочеться. Я подобаюся собі лише в цих туфлях, навіть тепер вони мені подобаються; такі високі закаблуки у мене вперше в житті, туфлі чудові, вони затьмарили все інше взуття, яке з’явилося після них, навіть оті білі полотняні сандалі на низькому підборі, у яких так зручно було бігати й гратися.
Але того дня не взуття робить поставу дівчинки такою незвичайною, неймовірною. Того дня дівчинка має на собі чоловічий капелюх з пласкими крисами, з гнучкого фетру кольору трояндового дерева, з широкою чорною стрічкою.
Двозначність її образу закладена саме в цьому капелюсі.
Уже й не пригадаю, як він до мене потрапив. Навіть не уявляю, хто мені його міг подарувати. Здається, його купила мама, і, здається, на моє прохання. Єдине, що знаю напевне: на дешевому розпродажі. Як пояснити таку покупку? Ні жінки, ні дівчата в колоніях не наділи б у той час чоловічий фетровий капелюх. А місцеві тим паче. Гадаю, ось як це було: я приміряла той капелюх просто так, знічев’я, заради сміху, глянула в дзеркало, що висіло в крамничці, й побачила, що під чоловічим капелюхом моє обличчя і тендітна підліткова фігура враз перемінилися, перестали бути прикрими недоліками природи, а навпаки — зробилися чудовими дарами, вибором душі. Я раптом зрозуміла, що вони бажані. Я мовби побачила себе збоку — незнайомку, що відкрита кожному, відкрита всім поглядам — у містах, на дорогах, і, головне, — бажану. Я беру капелюха, я більше з ним не розлучаюсь, я його маю, я вся належу йому, я носитиму його завжди. Із туфельками, напевне, було щось подібне, але вже після капелюха. Вони суперечать капелюхові, але й капелюх суперечить дитячій фігурці, а отже, вони мені пасують. Я більше з ними не розлучаюсь, тепер я всюди ходжу в цих туфельках і в цьому капелюсі — за будь-якої погоди, за будь-якої нагоди, я йду в них містом.
Я знайшла фотографію мого сина у двадцять років. Він у Каліфорнії з Ерікою та Елізабет Леннар, своїми приятельками. Він такий худющий, що його можна сприйняти за уґандійця, тільки білого. У нього трохи зверхня посмішка — здається, він насміхається з усього і всіх. Він хоче скидатися на молодого волоцюгу. Він подобається собі у цій ролі, у цій витівці — худий, небагатий, довготелесий. Саме ця фотографія стоїть найближче до тієї, що ніколи не була зроблена — з дівчиною на поромі.
А ось і та, що купила мені той рожевий капелюшок з пласкими крисами й широкою чорною стрічкою, це вона — жінка зі старої фотографії, моя мати. Тут вона більше подібна на себе, ніж на пізніших фото. Двір нашого будинку на Малому озері Ханоя. Ми разом, вона і ми, її діти. Мені чотири роки. Мати стоїть у центрі. Я бачу, як вона напружено тримається, не усміхається, так, ніби чекає, коли вже нарешті сфотографують. За її виснаженим обличчям, за якоюсь розхристаністю одягу, за її сонливим поглядом я пригадую, що було спекотно, що вона стомлена, що їй тоскно. І саме за тим, як одягнені ми, діти, який у нас нещасний вигляд, я розумію: мати в черговий раз перебуває у тому своєму стані. Це траплялося з нею нерідко, і ми вже тоді, в дитинстві, бачили ці ознаки — їх добре видно на фото. Вони з’являлися несподівано — мати мовби раптово знесилювалась і не могла нас ані мити, ані одягати, а часом навіть і годувати. Повна байдужість до життя протягом цілого дня. Іноді це тривало довше, а іноді до ночі минало. Я мала щастя мати обезнадієну матір. Її безнадія була така глибока, що навіть яскраві буденні радощі не могли її цілковито розвіяти. Чого я точно ніколи не дізнаюся, — то це того, з яких саме причин вона покидала нас у такий спосіб. Можливо, тепер справа в тому, що вона впорола цю дурницю: купила будинок — ось він, на фотографії, — абсолютно нам непотрібний, адже батько був уже тяжко хворий, він помре за кілька місяців. Чи, можливо, їй сказали, що вона теж має ту саму хворобу, від якої помирає батько? Судячи з дати, може, й так. Я не знаю, та вона, напевно, й сама не знала природи тієї раптової безнадії, що спалахувала в ній. Може, то згасання батька, може, згасання ще одного дня? розчарування шлюбом? дітьми? чи всім на світі?