Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #1
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських». Краткое содержание книги:
– Еге! Очевидно, у вас останніми ставлять мову: дрова ти геть неграмотно підписав!
Сашкові вуха зрадливо запалали:
– Що, знов? Без тебе нема кому порадити: завжди втулю якусь не таку букву. Біля ваг он ти писала, – замилуєшся!
– Сподіваюся, мій напис допомагає?
– Аякже! До того ж скоро літо, клієнт масово скидає жир і потребує моїх послуг. А зранку до лісу зганяв: квіти нині теж у ходу.
– Багато продав? – Софійка вирішила не питати, коли все-таки Сашко встиг сьогодні відвідати школу.
– Та трохи є, – побряжчав монетами чи то розчаровано, чи то весело.
– Хмиз також із лісу?
– Ти про дрова? Де там! Адже тільки нашими дворами пройти – цілий кузов назбираєш! Гроші під ногами валяються – умій лише підняти! – І за хвилю додав: – Інша справа, що не сезон… Ех, мені б лише стартовий капітал зібрати! Я б тоді знаєш як розкрутився!..
Свого часу й Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп’ютер. Батьки ж затялись: “Поки не купимо квартири…” Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала. На сонці нашмалилась, ніс облущився, а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло. Їй не вистачає лише комп’ютера. А Сашко – єдиний мужчина в сім’ї. Мама працює прибиральницею, та й то часто хворіє, а в сім’ї ще трійня малих сестричок.
Якийсь здоровань хвацько скочив на ваги.
– Дев’яносто вісім кілограмів! – мовив Сашко.
– Скільки з мене?
– А ось написано: п’ятнадцять копійок. Дешевше, ніж у центрі!
– Переб’єшся! – Молодик кинув Сашкові п’ятикопійчану монету і, вихопивши з відра букетик рясту, перевальцем пішов далі.
Сашкове обличчя палало. Така ганьба, ще й перед дівчиною!
– А… а в мене стільки новин! – Софійка мусила піднімати бойовий дух нещасного.
Вона заторохтіла про гімназію, про новий двір і його собак та котів, про тітоньчине заміжжя і пережиті нічні страхи. Переказала навіть казочку про Русалоньку, тільки очі ховала, як ішлося про принца, так схожого на Вадима.
– Хочеш, наступної повні підкрадемося до тієї квартири? – покругліли Сашкові очі. – Ночами я вільний від бізнесу.
– Жити набридло?! – зойкнула перелякано.
– Ні-ні, ти подумай!
– Думаю хіба про те, що вже додому пора, – спохопилася дівчинка.
– Так швидко? Ну, частіше заходь! Ти ж знаєш: я завжди тут, на точці.
Удома таки наполохались. Мама й тітонька нервово зметували тканину, по черзі термосили братика й висіли на телефоні.
Софійка мужньо витримала вливання тарілки супу (хоч мама у Софійчину миску не кидає цибулі, але суп від того не перестає бути супом). Витримала братикові рулади й енергійне стрибання» ним по кімнаті. Витримала й роззявлену пащу підручника з математики, з якого випав прив’ялий пучок рясту.
– Доню, коли звільнишся, полізеш до шафи. Треба дещо знайти.
О, з радістю! Хоч і до шафи! Заховатись і пересидіти цю колотнечу!
Прабабусина шафа не проходила в двері колишньої квартири, тож була зборищем старих речей у підвалі. Тато давно мріяв її реставрувати й зробити лялечку. Тому в нове житло шафу пропхали.
Під час переїздів уміст шафи неодноразово розпихався десь по ящиках. Навряд чи тепер хтось його відтворить.
А от широченну, на всю довжину шафи, різьблену шухляду не чіпали. Вона-бо замикалась, але мама загубила ключа, тато ж не хотів псувати старовинного замочка. Довелося тітоньці Сніжані поорудувати своєю легкою рукою, потицяти невидимкою… Шухляда відчинилась, і замок уцілів!
– А що шукати? – перепитала, коли тітонька поспішала до вітальні.
– Коралі, Софіє, коралі! – проспівала Сніжана, яка вже встигла ускочити в сукню для примірки.
А мама, підметуючи поділ, повідала, що кожна жінка їхнього роду під вінець одягала коралі. Намисто дісталося ще прапрапрабабі. Відтоді передавалося з роду в рід на щастя. Хоча Софійчина мама чомусь його всерйоз не сприймала. Вдягла тільки з поваги до реліквії. А по весіллі відразу кудись поділа, здається, таки до шафи. Якби не сестра – чи й згадала б?..
Стара шухляда неохоче, з басовитим рипом вилізла на світ Божий.
“Комедія! Прорипіла щось, ніби кор-р-ралі. Хитрюща, знає, що шукатиму”, – подумала Софійка.
В очі порснуло пилюкою. Дуже зворушлива спадщина! Піти прозвітувати. Щедро сиплючи потерухою, потягла скарби до вітальні.
Одяг виявився ще пра-пра-пра…
– Швидше віднеси його на смітник!
Чобітки – Софійчиними:
– О, буде Ростику в чому по калюжах лазити!