«Барабашка» ховається під землею
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-966-424-199-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - ««Барабашка» ховається під землею». Краткое содержание книги:
Захоплива повість відомого дитячого письменника Всеволода Нестайка запрошує юного читача приєднатися до карколомних пригод, взяти участь у розслідуванні й опинитися віч-на-віч із загадками, пояснення яких іще не знає сучасна наука.
Для дітей середнього шкільного віку.
Ще в інтернаті він зв'язався з кримінальною компанією, побував навіть у колонії. Правда, потім «зав'язав», і останні роки, після армії, нарікань на нього з боку правоохоронних органів не було. І все-таки…
Капітан вирішив не викликати Іру до себе, а зустрітися в інституті, у звичній для неї обстановці.
Почала працювати приймальна комісія, і в коридорах інституту товпилися абітурієнти та їхні батьки.
Капітан у цивільному нічим не вирізнявся серед цього строкатого люду. Він довго спостерігав за дівчиною, не підходячи до неї. Обличчя в неї було гарне і розумне. Високе чоло, майже не фарбовані, ледь-ледь підведені великі блакитні очі, яскраво-червоні, натурального кольору, якісь не дорослі, дитячі губи.
Іноді, беручи папери і відповідаючи комусь, вона усміхалася дуже гарною променистою усмішкою, але це не змінювало невеселого виразу її обличчя. Вона здавалася втомленою.
Як не намагався капітан спостерігати за нею обережно, але вона відчула — вже двічі погляди їхні зустрілися. І хоч капітан одразу опускав очі, він устигав помітити її докір: що вам, мовляв, треба… Час уже було підходити.
І він підійшов.
— Добридень!.. Ви, здається, вже закінчуєте?
В очах її промайнув переляк, тривога.
— Це… ви… дзвонили? — в неї пересохло в горлі від хвилювання.
Капітан пильно глянув на неї:
— Ні. Я не дзвонив.
Вона зблідла. Зрозуміла, що сказала зайве. І одразу усміхнулася:
— Пробачте, я думала, що це ви… З приводу вступу…
Але він бачив, що вона примусила себе усміхнутися. І що дзвінок був не з приводу вступу. Та капітан вирішив не показувати їй цього. Хай думає, що він повірив.
— Я не дзвонив, але дуже шкодую, що не дзвонив, — Степан Іванович усміхнувся якомога щиріше. — Мабуть, треба було таки спершу подзвонити. Ви зараз додому? Ходімте, я вас трошечки проведу. Дорогою побалакаємо.
Вона стрепенулася, наче її вдарило електричним струмом.
— Хто ви? Що вам треба?
Він нахилився до неї і стиха проказав, щоб не чули сторонні:
— Не хвилюйтесь. Я з міліції. Хочу допомогти вам… знайти Жору.
Вона глянула на нього розгублено і безпомічно. І було в її погляді якесь заперечення. Наче вона не хотіла його допомоги. А може, це йому просто здалося…
…Вони йшли через Ботанічний сад, повз лавки, на яких сиділи втомлені приїжджі з клумаками, бабусі з вередливими онуками, щасливі закохані…
— Пробачте, що я ставитиму питання, які можуть здатися вам нетактовними. Але для того, щоб…
— Не треба! — перебила вона його. — Я все розумію. На нетактовні запитання я зможу гідно відповісти.
— Пробачте, — знітився капітан. — Я, звичайно, намагатимусь… Але будь-яке питання, що стосується особистих взаємин, може здатися…
— Не треба! Починайте! — знову перебила вона його. У голосі її було вже роздратування.
«Щось не те, — подумав капітан. — Я ще нічого не питав, а вона вже нервує… Спокійно, Стьопо! Спокійно!»
— Коли ви познайомилися з Лук'яненком?
— Це має для вас принципове значення? Допоможе вам його знайти? — іронічно скривила вона губи.
— Уявіть собі, що інколи…
— Будь ласка! Познайомилася я з ним півтора роки тому. На іменинах у подруги. Один із гостей привів його. Без запрошення. Спершу він мені не сподобався. Мені здалося, що він надто самовпевнений і навіть нахабний. Він приніс відро гвоздик. Просто у відрі. Взимку. Уявляєте, скільки це коштувало?.. Всі ахали.
Подруга розгубилася. А я пхикнула і сказала, що так робили тільки дореволюційні нижегородські купці. А в Африці діти з голоду вмирають. Якщо у вас так багато грошей — перекажіть у Дитячий фонд… У нього так спалахнули очі, я думала, він мене вдарить. Але він тільки зітхнув: «Пробачте. Я більше не буду…»
І вона зітхнула.
Капітан Горбатюк не перебивав її. Уміти слухати — одна з головних професійних чеснот слідчого.
Іра, мабуть, і не збиралася всього цього розповідати. Просто так вийшло.
Коли вона замовкла, він сказав:
— Мені багато хорошого говорили про нього. Різні люди… А коли різні говорять однаково — це, мабуть, правда.
— Правда, — тихо сказала вона. Губи в неї тремтіли.
— Його треба знайти, — твердо сказав капітан. — І якомога швидше. Не можна гаяти ні хвилини. І ви мусите допомогти мені в цьому.
— Як? — підвела вона очі на нього.
— Ви повинні сказати мені все, що знаєте. Все-все.
— Я… я нічого не знаю. Клянусь вам.
— Хто дзвонив вам по телефону? Тільки не кажіть, що з приводу вступу. Це неправда!