Самотній вовк
- Автор: Дрозд Володимир
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: «Фоліо»
- ISBN: 978-966-03-3886-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Самотній вовк». Краткое содержание книги:
Він полюбляв говорити про себе, але тільки зі мною, проте навіть я не знав достеменно, коли Харлан жартує, а коли слова його треба сприймати всерйоз.
Я спиляв пилочкою для нігтів три жоржини. Уже на вулиці помітив, що час од часу зиркаю на годинник. До нещастя з Харланом я ніколи не поспішав і дивувався людям, які поспішали: «Тихіше їдеш — довше проживеш». Було вже пів на першу, а з Голосієвого до Нивок громадським транспортом добиратися годину. «Треба ловити таксі», — подумав я. Машина стояла за рогом вулиці, ніби на замовлення, пасажири розраховувалися. Я сів у таксі і жорстко — таким голосом розмовляв з таксистами Петро — назвав вулицю…
Я завжди мав Петра за людину, яка народжена не для того, щоб падати. А все ж гіркий поглум долі: мати стільки жадоби до життя, до нестримного поступу — і замолоду лягти в труну. Харлан завжди боявся наглої смерті. І навіть не смерті як небуття (мене не буде, я не житиму, я не відчуватиму, я не насолоджуватимусь життям, я не милуватимусь і т. д.), а смерті як нездатності до дії, до руху:
— Тобі, Шишиго, легко живеться: плюєш у стелю і тільки й думки, аби назад на тебе не впало. А для мене лише рух і має сенс. А вночі задумаєшся — і душа зайдеться, як руки з морозу: лихий випадок, камінь з даху упаде, чи бурулька взимку, або підковзнешся — і голова твоя покотиться по бруківці, як капелюх по майдану, і все твоє загинуло, пропало на віки вічні і вже ніколи не вернеться. А скільки енергії, нервів коштувала мені кожна сходинка моєї дороги…
За квартал до Харланового будинку Андрій розрахувався і пішов пішки: не годилося під’їжджати до будинку, де покійник, на машині. Листя тополь шерхотіло під черевиками.
Пахло динями, яблуками, виноградом, полем, а він, що так любив усе земне, лежить у труні і ось-ось стане землею…
Посередині Петрової кімнати, обрамлена айстрами, стояла труна з тілом покійного. Біля труни сиділи закушкані пакульські тітки Харлана, окрім них, він не мав рідні.
Андрій важко ступив у кімнату, поклав жоржини. Петро лежав як живий: вилицювате, з вузькою проріззю очей і випуклими надбрів’ями поліське обличчя. Шишига сховав лице в долоні, одійшов до вікна. Він ще не плакав — дивився крізь пальці рук униз, на вулицю. Вулиця була порожня, а вже година, він зиркнув на циферблат (краєм ока, з-під долоні). Раптом серце Шишиги зворушено забилось: блакитна «Волга» стрілою промчала повз будинок, а за хвилину на протилежній стороні вулиці забовваніла опасиста постать Георгія Васильовича. Він теж вийшов з машини не біля самого дому, трохи віддалік. Директор переходив вулицю на зелене око світлофора — елегантно-смутний у своїй темній парі, темних черевиках і білосніжній сорочці. Плечі жалобно опущені, у руках — пишні вишневі жоржини. Тієї миті Андрій вірив, що любить директора.
Шишига стояв біля труни, коли натовп у коридорі розчахнувся і до кімнати зайшов директор. Його добрі, ласкаві очі зупинилися на Петровім обличчі. Він тяжко зітхнув і поклав квіти на груди покійного, де вже лежали Андрієві жоржини. Тепер Шишига не стримувався: його жаль за товаришем прохопився у безпораднім риданні. Рука Георгія Васильовича лягла йому на плече, він заридав ще невтішніше, а голову схилив на груди директора. Од вбрання Георгія Васильовича ніжно пахло. Так вони стояли, згорьовані та нерозважні над труною Петра Харлана, а попід стінами та в коридорі прикладали до очей хусточки їхні колеги: конторський загал.