Писар Східних Воріт Притулку
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966441232-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Писар Східних Воріт Притулку». Краткое содержание книги:
Я не сміюся з їхнього безсилля: сам був такий, доки не поріднився з вогнем і вітром, не звів довкола золотий храм, не розставив книжки так, щоб їх зручно було діставати. Адже до мене теж приходять, і я навчився вгадувати, чого потребує їхня душа, якої розривки. Рано чи пізно хтось починає цікавитися Притулком. Кожному я розповідаю історію, зазвичай просту, яка має втішити й виправдати його появу на цих теренах. Це, здебільшого, їх задовольняє. Іноді вони самі розповідають мені леґенди про Притулок, які, безперечно, поетичніші й привабливіші за дійсність. Відвідувачів, які прагнули б дізнатись істину, я досі не зустрічав. Та й не дивно. Слабкі шукають не істину, а притулок, мури, за якими можна вберегти те, що залишилося. Вони ― не для боротьби, а для спокою, вони ― не кати, а жертви, оті прибульці.
Я не посмів би нав’язувати комусь власне бачення Притулку, чи ще якісь інші думки. Можливо, тому Антон не є моєю копією, хоч я опікувався ним з дитинства. Він не вміє читати книги, написаної в моїх очах. Ким би він став тоді ― тінню, що торує заздалегідь визначений шлях? Для нього я ― загадкова істота, хоча користуюся його великою довірою. Самому собі я здаюся крамольним, завжди пересиченим і завжди неситим духом, ладним розпростерти крила де завгодно: на вершині гори, на звалищі, серед білих стін Бібліотеки, яка ніколи не збільшується і ніколи не зменшується, і не дає відповіді на жодне важливе питання.
Коли ти тут виріс, як Антон, ти любиш Притулок, він ― твоя Батьківщина.
Але серед нас таких небагато. Ніхто з нас не зітре з себе тавра минулого: загоїть рани та й піде, а чи зостанеться доглядати сади, пасти кіз, латати дахи, чи шити одяг.
У дверях з’являються Антон з прибульцем, чоловіком непевного віку, в чорному запилюженому костюмі. Сонце боляче б’є його по очах, хоча в пустелі, за мурами, ще не так сліпить, особливо, коли тануть намерзлі за ніч кришталики льоду. У глибині душі я недолюблюю цей блаженний вираз полегшення, від якого тхне застарілим потом шляхів. Улесливість і беззахисність ― як це, мабуть, неприємно моєму приятелеві, тому він завжди квапиться подолати стежку від Воріт до будиночка Старого. Мене зовсім не цікавить, що повідає Старий чужоземцю, якщо вдасться розбудити його з дрімоти глибочезної старості. Та, коли він не прокинеться, Антонові доведеться забаритися, і він не докосить сьогодні трави, а завтра може цілий день падати дощ. Обтяжливі обов’язки в Антона! Коли пішов попередній Писар Східних Воріт, ми попросили Антона, несміливого, спокійного хлопця, стати на його місце. Я не хотів з ним розлучатись.
Антон погодився, бо виріс коло Воріт, і не раз допомагав тодішньому Писареві у його нехитрому господарстві.
Двічі на рік Антон білив стіни комірчини коло Воріт, що ставала від цього ще порожнішою, бо там стояли лише стіл, стілець, полиця і лавка. Влітку він кидав часом на підлогу пахучої трави: полину, м’яти, буркуну, а взимку раз на кілька днів розпалював вогонь у малесенькій пічці, щоб повітря підсохло.
…Прибулець не міг спершу вимовити й слова, коли двері йому відчинив худорлявий чоловік, від якого йшов різкий запах скошеної чи зірваної трави. Він одразу уявив собі не саму траву, а те гостре, блискуче лезо, що стинає її, швидкий помах не можна зупинити на льоту; таке лезо зітне й метелика, що присів відпочити, і ніжку пташки. Писар інакше витлумачив страх, що раптово спалахнув у очах прибульця, й підбадьорливо посміхнувся:
― Прошу сідати!
Прибулець мовчки сів скраєчку лави, одразу не усвідомивши різницю відчуттів: спека надворі, а тут ― прохолода гладенького старого дерева. Антон розгорнув Книгу на потрібному місці, вмочив перо в чорнильницю, поступово входячи в роль Писаря Східних Воріт, дарма що був у латаній сорочці та босий.
Антон написав округлим дитячим почерком: «У середині літа прибув чоловік, що назвав себе…»
― Як вас звати?
Прибулець неспокійно засовався на лаві:
― Це має якесь значення?
― Жодного. Але треба якось вас кликати.
― Угу. Хай буде… Джон Сміт!
― Хай буде, ― посміхнувся Антон, записуючи: «Джон Сміт». ― А що ви вмієте робити?
― Для чого це?
― Кожен, хто сюди приходить, знаходить собі якесь заняття. Дехто продовжує робити те, що робив у тому світі. Може, ви вмієте щось таке, чого ми не вміємо.