Чарівний талісман (збірник)
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Краина Мрий
- ISBN: 978-617-538-033-8z
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Чарівний талісман (збірник)». Краткое содержание книги:
Картина справді була незвичайна. Від неї просто віяло чистим морозним повітрям. І здавалося, ступи вперед — і зарипить під ногами сніг…
Вітя вже знав, чого бабуся Світлана зітхає перед цією картиною. Якось, стоячи отак, вона тихо прошепотіла:
— Твій дідусь дуже її любив… Ми часто приходили сюди…
Дідуся Вітя бачив тільки на фотографії.
Дідусь Віктор Семенович, доктор технічних наук, майстер спорту, альпініст, загинув у Гімалаях під час сходження на один із «восьмитисячників». Це сталося дуже давно, коли Вітина мама ще була у третьому класі.
Кольорова фотографія дідуся висіла у найбільшій кімнаті над старовинним комодом. Молодий альпіністу зеленій брезентовій штормівці й червоній плетеній шапочці з білим помпоном, до якого аж ніяк не тулилося слово «дідусь», весело усміхався, мружачись від сонця на тлі засніжених гірських вершин.
Вітю назвали Віктором на його честь.
З одного боку фотографії висів на стіні альпіністський льодоруб, з другого — тенісна ракетка. Льодоруб був, звісно, дідусів, а ракетка бабусина. Бабуся Світлана колись теж займалася спортом. Була першорозрядницею з тенісу.
І зараз вона ще любила спорт, була завзятою вболівальницею.
З Віті бабуся Світлана теж хотіла зробити спортивного хлопчика. Коли йому минуло чотири роки, вона повела його в басейн, але він у перший же день застудився і місяць пролежав із запаленням легенів. Слабеньке в нього було здоров'я. Від самого народження. Бабуся Світлана, що називається, трусилася над ним. А він однак весь час хворів. Навіть у дитсадок не зміг ходити.
III
У коридорі було напівтемно.
Але Вітя бачив, що таємнича незнайомка не торкнулася ні замків, ні ланцюжка… Двері розчинилися самі, наче й не були замкнені. Вони вийшли на площадку.
Це був останній поверх старого чотириповерхового, побудованого ще на початку двадцятого сторіччя будинку.
Високо вгорі, над сходами, був так званий ліхтар — величезне, покреслене на десятки квадратних шибок вікнище, над яким іще далі на даху здіймалося гостроверхе скляне шатро.
Між вікнищем і скляним шатром була довга, через усе горище, дощана дерев'яна шахта. І в тій шахті — невеликі двері. Ті двері завжди здавалися Віті загадковими. Для чого вони? Невже хтось міг наважитися вийти з них і ступити на завжди брудні шибки того величезного вікнища?
У Віті завжди лоскотно хололо в грудях, коли він думав про це. Він уявляв собі, як цей хтось провалюється і з гуркітливим дзвоном летить униз, у проліт сходів на цементну долівку, на якій острівцями світилися жовто-червоні візерунчасті квадратики колишньої кахляної підлоги… Та загадкові двері були завжди замкнені. Ніхто ніколи не виходив із них, не ступав на запорошені брудні шибки.
І от зараз…
Двері були відчинені. Навстіж.
Жахно чорнів довгастий прямокутник отвору. Ба більше — з площадки до них вели старовинні, з залізними завитушками гвинтові сходи. Звідки вони взялися? їх ніколи тут не було!
Незнайомка обернулася, і Віті здалося, ніби він помітив за вуаллю підбадьорливу усмішку. Хоча напевне цього сказати він би не міг. Він, як і раніше, не бачив її обличчя. Лише тьмяний блиск великих синіх очей.
Так само мовчки, беззвучно, не кажучи ні слова, вона почала підніматися гвинтовими сходами вгору.
Все всередині у Віті було скуте наче крижаним панциром, але якась всевладна невідпорна сила штовхала його вперед.
Десь на денці свідомості ворухнулася думка: «А як же квартира? Я ж лишаю її незамкнену… Що скаже бабуся Світлана?» Але ця думка одразу ж згасла.
Піднімаючись сходами, Вітя проминув залізну коробку розподільчого щита і згадав, як два дні тому новий їхній сусіда електрослюсар Володя копирсався тут, стоячи на драбині, а молода дружина тримала його двома руками за ноги (щоб як ненароком вдарить струмом чоловіка, вдарило і її). Не було цих гвинтових сходів! Точно не було!..
— К-куди… ч-чого? — ледь прошепотів Вітя. Але вона почула.
І обернулася.
— Ти ж хочеш зустріти його… побачити? — одним подихом тихо спитала вона.
У Віті завмерло серце.
Він одразу зрозумів — про кого вона каже. Він рвучко кивнув.
І от Вітя вже стоїть перед розчиненими дверима. Стоїть і дивиться в непроникну темряву горища, в якій щойно зникла загадкова незнайомка.
«А я молодець!.. Не боюсь… не тікаю… От би знав тато!» — майнула в нього думка.
І враз спалахнуло світло.
І в той же час пролунав тоненький лагідний голос: