Мій товариш Наливайко і п’яний Буратіно

Як правило, зустрічі відбувалися зранку. Він традиційно чекав біля газетного кіоску на розі і наполегливо пропонував купити ту чи іншу газету з його статтею. Дізнавшись якось мою електронну адресу, почав затято надсилати електронні версії, вимагаючи, аби я писав під статтями розлогі коментарі. До честі Наливайка, міні-рекламою власних репортажів, оглядів, нарисів, заміток та фейлетонів його розмови зі мною на його професійні теми обмежувалися. Взагалі, приятелюючи з ним більше року, не можу взагалі чітко окреслити конкретні теми наших балачок. Можливо, це належить до чеснот його професії: бути постійно поряд, лишаючись при цьому ненав’язливим. Але, крім Наливайка, так близько знайомих реальних журналістів у мене не було, редактори різних сайтів не враховуються, я навіть прізвища не всі пам’ятав.

Спочатку Наливайко озвався на мобільний, а дізнавшись, що я сам, за десять хвилин уже дзвонив у двері. Зрозумівши, що я взагалі сам, він радісно потер руки.

– Невже так дістала? – сам Наливайко лише офіційно розлучався тричі, хоча ми з ним були однолітками. А так жінки його лишали періодично. Сам Макс звинувачував у цьому передусім власне помешкання – таку саму однокімнатну «хрущовку», які чомусь уже не вважаються серед мисливиць на київських женихів за «квартиру в українській столиці».

– А, ну її на хрін, – говорити з Максом про свої родинні проблеми не хотілося хоча б через те, що я періодично обговорював їх сам із собою й усе собі давно пояснив.

– Правильно, старий. Або прибіжить, або нову знайдеш, – Наливайко пройшов на кухню, умостився на розхитаному ослоні, поклав ногу на ногу. – Будеш шукати – бери з дитиною, старий. Краще з пацаном. Фактор вдячності працює на раз. Хоч по стелі потім ходи, хоч на кухні з дівками ночуй, вона, ну, та, з пацаном, тобі слова кривого не скаже. Її навіть бабки твої не цікавлять. Якщо пацан, звичайно, не старший за другокласника.

– Чому так? – я запитував лише для підтримки розмови.

– Дивись: уже з пелюшок вигодувала, всі соплі повитирала, навіть насобачилася в школу збирати. Якби дівка, тій ще на бальні танці бабло давати треба. Чи на скрипку яку, – тут він зобразив руками рухи скрипаля. – А другокласнику провів безлімітний Інтернет і маєш собі святий спокій. Можу висватати, є одна така. Головне знай: усі вони якраз на цьому етапі вже втомлені і хочуть мужичка. Навіть самі наливають, як не те…

– А собі чому досі таку не завів?

– Старий, у мене погляд на речі інший. Знаєш, як казав Миронов у фільмі: «Мнє ухаживать нєкогда!» Слухай, які плани на сьогодні? – запитав Наливайко без жодного переходу.

– Так, нічого особливого, – знизав я плечима, бо раптом відчув, що намір відлежатися вдома гість сприйме як небажання з ним спілкуватися.

– Тоді гайда горілку пити.

– Прямо так – брати й пити? – я спробував перевести все на жарт.

– Чого це – прямо так? Із закускою. Ну, пообідаємо, якщо тебе це більше влаштує. Жерти хочеш? Бутерброди гарантую. Навіть з ікрою. Фотоапарат є?