Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)
- Автор: Найда Руслан, Гончар Леся
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)». Краткое содержание книги:
– На машину не заробив у Нью-Йорку? – скептично шкіриться Кучерявенко. В руках тримає валізу, до якої причеплена телефонна трубка. На даху «волги» антена, як сирецька телебашта. Весь пристрій скидається на рацію часів німецької окупації. Художникові пальця в рот не клади:
– А це у вас мобільний телефон чи пристрій для заглушки ворожих голосів у спадок від батька-генерала із застійних часів дістався?
Кучерявенко ображено майнув фалдою шкіряного плаща і заклопотано забубонів у трубку. Поговорювали, що чиновник, коли вчився в художній школі, мав цілий набір своєрідностей. Підперезувався корсажем, наприклад. Мабуть, осанку ставив. Чи живіт ховав. Художник придивляється до талії чиновника, але вирішує промовчати щодо корсажа. Підкотила тачка.
– Робота буде готова вчасно, через два тижні, як було домовлено, – кидає Художник і вантажиться в тачку разом з гіпсом.
– Попрацюй, попрацюй… – Кучерявенко в супроводі кількох кривозубих підлабузників відрулює на «волзі», зловтішно посміхаючись.
Київ, двома тижнями пізніше.
Художня рада, приймають роботу Художника,
вул. Б. Хмельницького, 68
У спітнілого Кучерявенка очка бігають, як у австралійського хамелеона.
– Для чого ж він у гіпсі робив? Ми ж іще не затвердили… Це його проблема – не треба було спішити… Бо щось тут не та художня концепсія, не той собор. Зовсім не те малось на увазі… Собор мусить бути маленький, і журавлі так низько-низько над степом… Читайте класика!
Художник мляво пробує протестувати, наперед знаючи, що роботу заріжуть. Метровий гіпсовий макет меморіальної дошки одиноко і сумно стоїть посеред кабінету Письменника. Підлабузники-чиновники виводять тоненькими голосками і перехиляють чарка за чаркою заморський коньяк хазяїв, заїдаючи пирогами з картоплею:
– Е, мало він каші з’їв. Молодий…
– Мабуть, там, у Нью-Йорку перевівся – не відчуває рідної культури, не знає, де наше коріння… А мусить бути отак.
– Як «отак»? Покажіть, намалюйте, і ви ж колись художниками були, не завжди ж у кабінетах… – ще одна наперед приречена спроба протесту митця.
– А то не наша справа, то твоя – малювати. Недопрацювали, молодий чоловіче, недопрацювали.
Художник втомлено відходить від гіпсового барельєфа, з розпачу теж вихиляє чарку коньяку і згадує слова побратима Миколи: «Коли критикують, то комусь це вигідно».
Кучерявенко в іншому кінці кімнати посоловіло і переможно виводить своєї довірливим слухачам-родичам:
– От так треба було зробити, ця робота нікуди не годиться, цю не можемо затвердити, наші діти нам не пробачать. Наша культура – найрідніша в світі. Наше слово не вмре, не загине. Совість – головне! І лебеді так низенько-низенько, чи гуси…
– Будемо допрацьовувати, знайдемо когось з наших… – виносить вердикт дрібноокий зам і ковтає шматок маковика.
В голові чиновника округлюються цифри відкату, що перепаде через «наших», і під корсажем розливається приємне тепло чи то від коньяку, чи то від помсти… Кому потрібні такі вільні митці? Вільних ніхто не любить.
Відкриття меморіальної дошки, квітень 1996
Кучерявенко зі свитою виголошує промову. Вже зовсім інша меморіальна дошка, відчута і перероблена «нашими», сумно й одиноко дивиться на натовп. Щось у ній вгадується з минулої роботи Художника. Гіпсова версія роботи Художника, забракована худрадою, пилюжиться на горищі його будинку на Нивках. Сам Художник у цей час знову в Нью-Йорку, на Мангеттені.
Кучерявенко, проймаючись глибоким відчуттям відповідальності перед «найріднішою культурою» і майбутніми поколіннями, патетично проголошує промову:
– Світоч української культури! Титан! Яка геніальна робота!..
З-під поли чиновникового піджака зрадницьки виглядає край корсажа, яким підперезане його неслухняне пузо. З кишені солідно поблискує новий мобільний телефон, уже без валіз і антен – технічний прогрес.
Вересень 2002 року, Київ
Місто змінило своє обличчя за останніх сім років. Кучерявенко міцно вріс у крісло в конторі на Подолі й затверджує художні проекти. Деякі провалює, керуючись власним корсетним патріотизмом. Ба більше – пішов угору: сам як архітектор підписався під найбільшими проектами перебудов. Тільки й того, що підписався. Халтурні стовпи на Хрещатику рано чи пізно таки заваляться…
Ще не до кінця зломлені чи оглянцьовані ЗМІ вперто порівнюють Кучерявенка з Лазарем Кагановичем. Той свого часу теж хотів змінити обличчя міста – переінакшити його на свій копил, повирубувати тополі й каштани… Теж упивався владою, грошима і власною безкарністю. Прикриваючись мистецькими смаками й удосконаленнями, зводив пам’ятки власної нікчемності.