Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596
- Автор: Леп'явко С.
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5177-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596». Краткое содержание книги:
Серед цих осіб був Криштоф Косинський, якому судилося стати одним із найвідоміших козацьких ватажків. За походженням він належав до дрібної шляхти із Підляшшя – історичного регіону на межі польських, білоруських і українських земель. Рід Косинського був небагатим, хоч один із його представників навіть вибився в сенатори Речі Посполитої. Історики вважають, що перша згадка про Косинського належить до 1586 року, коли якийсь козацький старшина на ім'я Криштоф охороняв переправи на Дніпрі. Очевидно, Косинський мав великий військовий досвід, здобутий у походах, і авторитет серед козаків. Десь наприкінці 1589 року Косинського помітили урядовці і король Сигізмунд III направив його до козаків уже як свого посланця. Король розраховував на його лояльність до влади, а за умов підготовки до війни – і на його військовий досвід. Косинський брав участь у мобілізації й підготовці козацького війська до війни, а потім разом з ним перебував на Поділлі. Можна припустити, що в 1590 році Косинський повністю справдив надії короля, оскільки отримав значну матеріальну винагороду – маєтки Рокитне та Ольшаниця на Київщині.
Цілком можливо, що Косинський міг перетворитися на звичайного землевласника, а його прізвище могло й не потрапити до історичних документів, якби не дві обставини. По-перше, маєтки Косинського привласнив князь Олександр Вишневецький, котрий потім відразу продав або передав їх князю Янушу Острозькому. Іншими словами, двоє українських магнатів пограбували дрібного шляхтича, а справу заплутали так, що законним шляхом відновити справедливість було неможливо. По-друге, козаки, яких Косинський очолював на прикордонні, не одержали обіцяної плати. А це означало, що вони зазнали значних фінансових збитків. Адже підготовку до війни й утримання війська під час закриття кордону козаки здійснили власним коштом. У разі війни теоретично було можливо компенсувати власні фінансові, матеріальні витрати за рахунок узятої в противника здобичі. Однак війна не розпочалася, а нападати на турків і татар влада заборонила, і козаки залишилися в програші.
Обурений Косинський став ватажком козацьких заворушень. Його особиста образа на князів були тим чинником, останнім поштовхом, без якого не може обійтися початок будь-якої справи. Адже для того, щоб повести за собою людей в екстрених обставинах, необхідно мати не лише здібності керівника, але й переконаність у власній правоті. Це найкраще вдається у тому разі, коли настрої лідера та людей, яких він веде за собою, збігаються.
Настрій Косинського повністю відповідав тогочасним настроям козацтва. Воно залишилося не лише без плати. Уряд укотре відмовився утримувати козацьке військо, хоч козаки й надалі добровільно обороняли прикордоння від татар. І якщо такий метод боротьби, як походи на землі противника, викликав у влади неприйняття, то вартова й розвідувальна служби завжди давали велику користь і були визнані необхідними. Відмова від утримання козацьких підрозділів загрожувала й відмовою визнавати козацькі права. Тому розпуск козацького війська та відмова від виплати вже заслужених грошей означала для козацтва подвійний удар. Перший – фінансовий, і другий, значно болісніший, – соціальний, а також новий крах ілюзій щодо можливості співпраці з владою.
У подібному становищі опинилися й польські жовніри, яких зібрали для оборони кордону і яким згодом не виплатили гроші. Збройні сили Польщі формувалися кількома способами. Було невелике професійне, так зване кварцяне (від назви податку для його утримання) військо, а під час зовнішньої небезпеки до нього додавалися затяжні роти. У крайньому разі оголошували ще й «посполите рушення» шляхти. Затяжні роти формувались з власної ініціативи і на добровільних засадах. Шляхтич із військовим досвідом, який мав намір стати командиром роти (ротмістром), одержував від короля відповідний лист-дозвіл і збирав до себе кілька десятків шляхтичів, яких називали товаришами. Кожен шляхтич приводив із собою ще кількох людей – «пахолків» (військових слуг). Звичайно, загальна чисельність роти становила близько сотні людей, хоча насправді нерідко коливалася від п'ятдесяти до трьохсот вояків. Найважливішою ж була та обставина, що шляхтичі-товариші формували військо й утримували пахолків власним коштом.