Панас Мирний

Батько письменника був чоловіком старосвітським і тримав своїх дітей у великій строгості. Про його погляди на життя, мабуть, найкраще свідчить складена 7 жовтня 1890 p., незадовго до смерті, духовна, в якій він найперше заповідав дітям, невісткам та онукам «страх Божий, як початок усякої премудрості, а ще – синівську пошану до їхньої матері й бабусі, турботу про її старість, а також мир, любов і добру злагоду між собою. Синам та онукам моїм заповідаю служити вірою і правдою російському цареві та нашій дорогій Вітчизні – на користь рідного народу, доньці ж моїй, невісткам і онучкам заповідаю бути такими ж взірцевими дружинами й матерями, якою впродовж усього свого життя була моя дружина – найкращий друг цілого мого життя». Біблійна наука, згідно з якою «початок премудрості – страх перед Господом» (Книга Псалмів 110(111): 10), була основою батькового світогляду. Міркування на цю старозаповітну тему не раз зринатимуть і у творах Мирного. Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? – думає герой оповідання «Народолюбець». А це тому, що піддається ідеальним поривам, не тримається міри, «золотої середини»: «не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру – і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків – вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього…» Золота середина! Золота середина – перше усього!» Слова з пісні «У неділю рано всім загадано…» не лише стають тут утіленням ідеї «золотої мірноти», а й віддзеркалюють «еволюціонізм» як принцип життя і окремої людини, і всього суспільства. Це – повна підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розумові», яка робить її невразливою. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» – запорука життєвих поразок і катастроф. А на практиці «золота мірнота» часто означала те, що передають українські приказки: «Покірне телятко дві матки ссе» або «Тихше їдь, дальше будеш». В оповіданні «П'яниця» батько, дуже схожий на Якова Григоровича Рудченка, виряджаючи сина на службу, каже: «Знай, сину… покірне телятко дві матки ссе! Не дивися ти на других, що дуже бришкають угору… Такі завжди тратять своє. Тихше, кажуть, іди, далі будеш. Так і тута». Можливо, для Панаса Рудченка, який перегодом зробить блискучу кар'єру й зуміє добре ладнати з будь-яким начальством, така життєва мораль чимало важила, але для письменника Панаса Мирного вона була неприйнятна. Ті герої Мирного, що їх можна трактувати як його alter ego[2], і своїми роздумами, і своїми вчинками заперечують її. Вони – бунтарі. Сергій Єфремов мав усі підстави стверджувати, що Мирний найбільше дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця»… Сили були занадто нерівні – він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчить і поезія Мирного, і роман «Хіба ревуть воли…», і драма «Лимерівна» та, мабуть, найбільше – містерія «Спокуса», де письменник пробує трактувати бунт як прояв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про гріхопадіння Мирний розробляє ту саму проблематику, що знайде перегодом свій класичний вираз в «абсурдній людині» Альбера Камю, найвиразніше втіленій французьким екзистенціалістом у сюжеті старогрецького міфа про Сізіфа.