Полювання на Золотий кубок
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-113-1
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Полювання на Золотий кубок». Краткое содержание книги:
Чи вдасться Максимові й Денису випередити злодіїв? Чи зуміють вони врятувати Золотий кубок? Чи врятуються самі від злодіїв, котрі почнуть полювати вже на них? Читайте цей захоплюючий детектив. Несподівані повороти — на кожній сторінці!
Кинувшись із кулаками на Максима, Денис не одразу зрозумів свою помилку. Треба було відрізати йому шлях до відступу чи бодай причинити двері.
Максим, у свою чергу, тепер зовсім не соромився дати драла — ніхто ж не бачить його ганьби. Одним рвучким рухом шарпонувши парту, він поставив її між собою й Денисом. І доки супротивник долав перешкоду, він двома величезними стрибками дістався дверей і вибіг із класу.
Тепер головне — заховатися. Не вибігати ж надвір без куртки, за вікном — сумний березневий дощ, застудитися — раз плюнути. План визрів у Максимовій голові тут-таки: перечекати, погратися з цим недоумком у котика й мишки, вибрати момент і повернутися в клас за речами. Заплутати погоню видавалося досить легкою справою.
Приміщення школи будувалося років зо двадцять тому. Кожен із двох поверхів мав три окремі секції, з’єднані переходами. У кожній секції було по два виходи. Якщо двоє граються в доганялки, виграє той, хто першим добіжить до будь-якого виходу. Лабіринт нескладний, та при бажанні заплутати можна.
Їхній 7-А клас був на другому поверсі середньої секції. Вибігши з дверей класу, Білан рвонув ліворуч, кількома стрибками подолав сходи вниз, далі завернув праворуч — і мало не зіткнувся з Черненком. Очевидно, Денис прорахував його дії й побіг навспак — аби перестріти втікача.
Крутнувшись на п’ятах, Максим помчав у бік спортзалу. Там можна було, забігши в хлопчачу роздягалку, через неї потрапити до залу, а звідти через інший вихід — у протилежне крило шкільної будівлі.
Заскочивши до роздягалки й опинившись у спортивному залі, Максим перетнув його і з усього маху налетів на вхідні двері. Не вірячи у свою невдачу, гримнувся об них ще раз. Зачинено. Чорт, зачинено! Хто б міг подумати!
Не гаючи часу, хлопець кинувся назад, сподіваючись проскочити і знайти інший вихід. Одначе не встиг: Денис, ніби знаючи наперед, куди тут можна подітися, вже стояв у дверях роздягалки.
— Ти б у дівчачу краще заскочив, — лиховісно сказав він, цикнувши при цьому губою. — Тобі там саме місце.
— Послухай, — важко дихаючи, Максим ледве цідив слова, — послухай… може… якось вирішимо… Ми ж двоє розумних людей…
— Нє-є, Білан, — похитав головою Денис. — Це ти в нас розумний. Ось лише твій розум від мого гніву тебе не врятує.
Він обережно причинив за собою двері, зробив крок уперед.
Потім — ще один.
Максим роззирнувся. Порятунку не було. Він сам загнав себе в мишоловку. Кричати смислу нема, його все одно ніхто не почує. Проти Черненка він і хвилини не протримається.
Денис стояв уже за крок від нього. Аж раптом…
Глава 6. ПІДСЛУХАНА ЗМОВА
Зовсім поруч, по той бік дверей, почулося:
— Іди сюди, чого маячити! Тут нас точно ніхто не почує!
Зовні хтось був. І цей невідомий дуже не хотів когось зустріти. Того, хто може почути чи побачити щось, що жодна стороння істота чути і бачити не повинна. А отже, тим, кого цей невідомий випадково зустріне, будуть непереливки.
Так подумав Максим — і не став гукати на допомогу. Але так само подумав і Денис. Йому менш за все хотілося, щоб його тут застукали на гарячому, як забіяку. Тому він рішуче штовхнув ворога в малесеньку душову кімнату, прибудовану до роздягалки, протиснувся туди сам і потягнув на себе двері. А Максим клацнув шпінгалетом, зачиняючи їх.
І саме вчасно: в роздягалці почулися кроки і голоси.
— Ну, що ти там придумав, — говорив старший чоловік. — Тільки якщо й цього разу пообіцяєш пограбувати Національний банк, краще не починай і неси мені мої гроші вже завтра.
— Все буде чотко, будь спок! — квапливо відповів інший голос, трошки молодший.
— Ти мене своїми споками тиждень годуєш. Якщо й тепер почнеш брехати…
— Послухай мене! Там справжнє золото!
— Такі речі, чуваку, з чистого цільного золота ніхто не робить. Так що не пашталакай!
— Незолоту річ золотою просто так не назвуть! — категорично не погодився з ним молодший. — Ну, як ти це собі уявляєш? Вручать його комусь, щасливчик прийде додому, глип — а воно з глини чи картону! Нє, все мусить бути джукі-пук! Ти ж сам казав, що зможеш продати якусь таку річ?
— Якщо та твоя штука справді містить хоча б якусь частину золота, я знайду, кому продати. Є в мене певні люди. Навіть колекціонери. Для них подібні речі — що тобі цукерка.
— Тьху! Ненавиджу цукерки! Від них зуби болять і псуються, потім до зубного лікаря йди. А зубні лікарі — така, скажу тобі, гидота…
— Так ти цукерки ненавидиш чи зубних лікарів?
Тут Максим, притиснутий кремезним Денисом до стіни, спробував поворушитися і стати зручніше. Черненко присік цю спробу, прошипівши йому на вухо: «Тихо будь, задавлю!»
— То ми домовимося? — запопадливо спитав тим часом молодший голос.
— Не знаю, чуваку. Борги ваші ростуть з кожним днем…
— Ще два дні! Прошу тебе — почекай ще два дні! Потім його привезуть сюди, до школи — і все. Охороняти його не будуть, це ж не якийсь там музейний скарб. Просто зачинять у якомусь кабінеті. Я навіть здогадуюся, де. Забрати його звідси — справа двох секунд. Максимум — трьох. Коротше, на раз-два-три…
— Чотири-п’ять-шість! — передражнив його старший. — Від чотирьох до шести років тюрми, якщо спіймають. Ну, може, на перший раз і пожаліють, враховуючи твої, хе-хе, заслуги. Присудять менше. Тільки не думай, я і з тюрми дістану. Скільки будете сидіти, стільки часу проценти капати будуть. А це що означає?
— Що? — тупо перепитав молодший.
— Капшо! — знову передражнив старший. — Коли тебе випустять на волю з чистою совістю, дядя Костя буде забезпеченою людиною!
— Дядю Костю, я не хочу в тюрму! — перелякано заскиглив молодший.
Денисові від цього скавчання стало противно. Про що б вони не говорили, ось так скавчати дорослий пацан не повинен. Не має права.
— Гадаєш, я хочу, аби вас злапали і засудили? — заспокоїв невідомий дядя Костя. — Зараз ви мені винні… сам знаєш, скільки. Коли вийдете, будете винні в десять разів більше. І ті гроші я точно не отримаю. У вас, голодранці, їх просто не буде. Ну, а ці гроші, про які ми ниньки товчемо, ви ще в змозі знайти і повернути. Тому, — хлопці в душовій почули глухий удар, очевидно, дядя Костя сильно ляснув співбесідника по плечу, — біс із вами, чекатиму ще кілька днів. Тим паче, що ідея твоя реальна. Все, йти мені треба, справи.
Швидкі кроки.
Гупнули двері.
Запала тиша.
Глава 7. БАБУСИНА ХАТА
Денисові здалося, що після того, як ці двоє невідомих вийшли з роздягалки, минула щонайменше година.
Максим прикинув: вони не наважувалися вийти звідти десь хвилин тридцять. Та помилилися обидва. Коли обережно прочинили двері й вислизнули зі свого сховку, наручний Максимів годинник показував, що і перегони шкільними коридорами, і хованки в роздягалці, й загадкова зустріч двох невідомих змовників — усе це разом забрало всього двадцять п’ять хвилин.
— Ну? — запитав Білан у Черненка. — Хто це був і що це було?
— А я звідки знаю? — визвірився на нього Денис. — Ясне діло, що діло темне і не зовсім чисте. Але не думаю, що хочу говорити про це з таким, як ти.
Максим відступив від Дениса на крок, розпрямив спину, схрестив руки на випнутих грудях.
— Цікаво, цікаво. Який це я «такий» і з ким ти хочеш про все це поговорити?
Денис зловив себе на думці — він сам ще не знає, з ким і про що хоче і буде говорити. Відчувши його розгубленість, Білан швидко оволодів ситуацією.
— Отож, слухай мене уважно. Пропозиція така: зараз ми все це швидко домиємо, беремо манатки і йдемо до мене. Там тихо, спокійно, є де поговорити і подумати.
— Куди це до тебе? — підозріло поцікавився Денис. — Додому? А старі твої нас не того?
— Ну, не такі вже мої батьки і старі, - посміхнувся Максим. — І зовсім вони нас не «того». Тільки туди, де я живу, ми не підемо.
— Ти ж казав — до тебе…
— Правильно. До мене. Туди, де я колись буду жити.