Язиката Хвеська

Запала коротка мовчанка — Котовський переварював інформацію.

— Це справді буде нахабство, — промовив нарешті він.

— На цьому і виграємо. Все, до дзвінка.

— До дзвінка. За такою ж схемою.

Роз'єднавшись, банкір тут же набрав ще один номер.

— Ну? — запитав коротко.

— Все в порядку. Як і було задумано, — почулося у відповідь. — Скелет підійшов до «Жигуля», його звідти нагнали. Скелет не знав, що ми почепили йому мікрофона. Тому я тут особисто послухав його розмову з ментами. Ті перці в машині його впізнали і, до речі, я сам дізнався про Скелета багато цікавого. На основі почутого я б його звільнив, із «вовчим квитком».

— Твої проблеми.

— І звільню! Буду я ще тримати на роботі серунів, які ховаються для таких справ по дитячим будиночкам біля пісочниць!

— Звільняй, — кадрові питання співбесідника Котовського не обходили, він ще свої не всі до кінця вирішив. — Значить, мене таки пасуть сьогодні?

— І пасуть, і слухають. Думають, придурки, що їхні подерті «Жигулі» не кидаються в очі на стоянці поруч із вашим офісом.

— Ясно, вони ж стандартами мислять, — погодився Котовський, подумки похваливши свого партнера за далекоглядність: міліція справді йде по шаблону, тому переграти її — запросто. Добре, я поїхав.

Завершивши розмову і взагалі вимкнувши цей телефон, Котовський поклав його в кишеню піджака. Потім глянув на телефон, який далі лежав на шкірі дивану, в очах майнула зацікавленість. Обережно, ніби сапер — міну, банкір узяв трубку, приклав до вуха.

— …ну, а потім вона каже: правила такі. Ти песик, а я…

— Добре, песику, потім договориш, — перервав його банкір, хоча йому насправді було цікаво послухати, якими ж байками товариш розважав увесь цей час ментів у «Жигулях». — У мене зустріч зараз, звиняй, я виходжу.

— Він виходить, — коротко доповів Данченко по рації і з сумом подивися на монітор портативного комп'ютера, на якому завмерла крива зупиненої розмови. — На самому цікавому місці, бляха-муха!

— Нічого. Звідки дзвонили, зафіксували? — діловито запитав Немирович.

— Не просто зафіксували — вистачило часу навіть встановити абонента. Маркус Марк Йосипович, власник…

— Та всі знають, хто такий Маркус! — відмахнувся Немирович. — Ніколи б не подумав, що він оце таке виробляє з дружинами близьких друзів. Такий наче солідний дядько, донька в ізраїльській армії служить. Думаєш, це може бути компрою на шановного Марка Йосиповича?

Данченко похитав головою.

— Я тобі розкажу, як у молодості товк оту саму Кім Бесінджер, яка приїздила в Київ інкогніто. Й попалася мені п'яна, коли я ще патрульним ходив після школи міліції. За пару пістонів я її відпустив.

— Що, правда? — Немирович глянув на напарника з повагою.