Вкласти душу
- Автор: Олди Генри Лайон
- Серия: Де батько твій, Адаме? #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-118-8
- Переводчик: Олена Шарговская
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Вкласти душу». Краткое содержание книги:
— Він запитав: чи не є я Лакембою з касти воїнів? — старий навіть не обернувся до розлюченого Кукера. — І чи не належу до спільноти «Тих, що збирають данину зі всього світа»? А я відповів, що від зачаття належу до касти жерців, матангалі-мбете.
— Саме так, — хихотнув коротун. — І ще ви додали, що у «того, хто випорожнюється камінням», препогана вимова. Думали, я не знаю діалекту Вату-вара?!
Жрець промовчав.
Розчаровувати гордого зі своїх знань коротуна було нижче гідності правильної людини — крім того, тоді довелося б пояснювати, що у «того, хто випорожнюється камінням» погана не лише вимова.
За «ндау лавакі» на батьківщині Мбете Лакемби викликали на поєдинок у рукавицях, вкритих акулячими зубами.
Оро-і?
— П’ять років, — похвалявся між тим Флаксман, — п’ять років свого життя я віддав вашим скелям, вашим бухтам і мілинам, і в першу чергу, вашим таємницям, шановний Мбете Лакемба! Якби мені хто-небудь сказав тоді, що спливуть роки, мене змиє за борт і я опинюся на забутому Богом і урядом Штатів острівці, де зустріну спадкового жерця зі спільноти На-ро-ясо, «Тих, що керують акулами», — присягаюся, я розсміявся б і плюнув йому межи очі!..
«А він розбив би тобі породисту пику,» — подумав Лакемба, схиляючись над яєшнею, яку щойно поставив на стіл сяючий мексиканець.
Коротун раптово похлинувся словами, немов перший же проковтнутий Лакембою шматок став доктору іхтіології поперек горла.
— Лакемба? — хрипко перепитав він. — Стривайте, стривайте… Туру-ноа Лакемба часом не ваша родичка?
— Це моя матінка, — з поваги до матері старий на мить перестав жувати і склав долоні перед лобом.
— Матінка?! Але ж саме її я просив… ні, благав дозволити мені побачити обряд ініціації вашої явуси! Той самий, про який згадував у своїх мемуарах падре Лапланте!.. на коліна навіть став — ні, й усе! Навідріз! Боже, ну чому ви, фіджійці, такі вперті? І чим я, доктор Флаксман, гірший за францисканця Лапланте?!
«Тим, що білий Лапланте теж Мбете, як і я, тільки називає Великого Нденгеї інакше,» — жрець продовжив сніданок, марно намагаючись відсторонитися від базікання доктора Флаксмана і викликаних ним спогадів.
— Треба вам той обряд, — гмикнув із-за шинквасу Кукер, дряпаючи нігтем дерев’яну панель. — Маєтеся дурнею…
На дереві залишалися ледве помітні світлі шрами.
— Ви не розумієте! Падре Лапланте писав, що члени явуси «На-ро-ясо» в день повноліття пірнають у бухту і пускають собі кров, приваблюючи акул! А потім — знаєте, як вони зупиняють атакуючого хижака?!
— Гарпунною рушницею, — фантазія не належала до сильних сторін однорукого Кукера.
— Дудки! Вони зупиняють акулу… поцілунком! І та не тільки полишає будь-які спроби зжерти божевільного, але й починає захищати його, якщо в бухті з’являється інша акула!
— Гей, Пако! — що є сили заволав Кукер. — Гей, сучий сину, черевиче нечищений, ти мене чуєш?
— Чую, господарю! — долинув із-за дверей голос мексиканця.
— Ми тебе сьогодні акулі кинемо! Зрозумів, неробо?
— Навіщо?
Мабуть, після восьми років роботи на Вільяма Кукера, Пако подібна перспектива не хвилювала.
— Наче живця! Вона на тебе, дурня, кинеться, а док її в дупу цілуватиме! Прямо під хвіст! Зрозумів?!
Пако не відповів — напевно, зрозумів.
Флаксман образився і на деякий час замовк, що цілком влаштовувало Лакембу; проте тепер завівся Кукер.
— Не знаю, які штуки витворяє рідня Старого Лайка — хай хоч трахаються з акулами! — але коли зараза-мако відрубала мені руку по лікоть (Біл демонстративно помахав культею в повітрі, немов це мусило присоромити коротуна), мені було не до поцілунків! І ось що я вам скажу, містере: ви, може, і велике цабе у себе в інституті, або звідки ви там випірнули; напевно, ви і на акулах тямитесь, як їхній президент, — не буду сперечатися. Але не треба мене вчити, як з ними поводитися! Кращий поцілунок для хвостатої мерзоти — заряд картечі, або хороший гарпун, або гачок із чвертьдюймової неіржавіючої сталі; а найкраща подружка — динамітна шашка!
Немов в унісон останньому вигуку завищали петлі, двері бару відчинилися навстіж, і в отвір ринуло сонце. Чорний силует на порозі важко ворухнувся, скривавлений підгулялий бриз з моря обійняв гостя за широкі плечі і жбурнув ув обличчя присутнім жменю солі та йодистого смороду.
І ще — приреченості.
Тільки нюх цього разу підвів людей; всіх, окрім старого Лакемби. Заскочений на півслові Кукер здивовано кліпав і ніяк не міг второпати: що це на нього найшло?!
Розкричався ні сіло ні впало.
Люди мовчали, кліпали віями, а доля бродила берегом і сміялася. Мбете Лакемба виразно чув її сміх і скрадливі кроки, схожі на плюскіт хвиль.