Смерть ходить по музею

— Гарні речі, — погодився я. — Ти хочеш продати чи купити? В обох випадках, боюся, ти помиливсь адресою. У мене немає ні таких кавників, ні таких грошей. І ти це знаєш.

Він кивнув.

— Хай йому чорт! Звичайно, знаю. Не ображайся. В кого вони тепер є? Ні, я тільки хотів спитати, чи не бачив ти котроїсь із цих срібних пташок. Річ у тім, що вони вилетіли з клітки, а господар хоче їх повернути. Саме господар. Про нього я нічого не знаю, але той, хто мас. платити йому за пропажу, дуже хотів би знайти їх. А знайти, звичайно, можна.

— Ти маєш на увазі страхувальну компанію?

— Авжеж. Ти ж бо знаєш, у мене є додаткові заробітки. І тепер мої замовники просять, щоб я трохи пооглядався. Мені ж відомо багато чого, що робиться довкола. Але про це я зовсім нічого не чув. Велика вілла в Дандерюд. Раму висаджено, шафу відкрито просто по-варварському. Все мало не злетіло в повітря. З біса потужний заряд. Відчуваю, тут пахне дилетантами, отож і никаю по торговцях.

— Чому ти так думаєш?

— А тому, що якби то були професіонали, хлопці, які знають своє діло, справа обернулася б у дечому простіше. Такі працюють тільки на замовлення, і речі йдуть за певною адресою. Якомога далі, щоб вихолонули. Отут і з'являється можливість бодай приблизно з'ясувати, хто в цьому замішаний. А коли працюють дилетанти, які не можуть навіть нормально відчинити шафу, то вони й речі не знають, де збути.

— Тому ти до мене й прийшов?

— Не тільки до тебе. Це любителі, і, цілком можливо, вони підуть на ризик. Пошлють якусь бабусю в першу-ліпшу антикварну крамницю, щоб та здала кавник. Отож, коли щось таке побачиш, то примічай. Ти знаєш, це себе окупить.

І він усміхнувся своєю кривою усмішкою, прикриваючи верхньою губою зламаний зуб. То була неймовірна усмішка. Кутики рота в радісному усміху підіймались угору, а верхня губа їхала вниз. Виникав конфлікт двох суперечливих сил, у якому жодна не перемагала. Для обличчя Скіпки наслідок був руйнівним. Воно набирало такого вигляду, ніби він силкується стримати нудоту.

— Отже, я одержую від страхувальної компанії невеликі комісійні, — пояснив він. — Дуже скромні. Але, якщо мені дають розумну інформацію, яка допоможе взяти слід, я ділюся ними. Завжди.

І він ще раз усміхнувся своєю незвичайною усмішкою.

— Але це трохи ризиковано? — запитав я. — Що буде, як ті хлопці дізнаються, що ти вихопив награбоване з-під самого їхнього носа?

— Ризиковано? — повільно мовив Скіпки. — Авжеж. — І знову всміхнувся. — Якщо вони про це дізнаються — запрошую на поминки. Я — в головній ролі. Це так само певно, як амінь у кінці молитви. Тому я й можу бути відвертим лише з таким, як ти. Хто вміє тримати язика за зубами. Якщо вони знайдуть мене, то заодно відвідають і моїх приятелів.

Добрий мені приятель, подумав я, але змовчав. Одначе вирішив не прилучатися надто ревно до Скіпчиного полювання за комісійними. Я не збирався нікого запрошувати на свої поминки. Принаймні найближчим часом.