Кід Родело
- Автор: Лямур Луїс
- Год: 1996
- Язык: украинский
- Год: Журнал "Всесвіт", 1996, №2
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Кід Родело». Краткое содержание книги:
«Кід Родело» — взірець роману-вестерну Л. Лямура.
Індіанець вказав на них.
— Мої! — він глянув на Родело. — Побачиш. Одного дня — мої.
— Мені шкода, — відповів Родело, — але я виходжу з в'язниці. Я вільний.
Родело пройшов повз які і зупинився біля столу начальника. Щось підказало Денові, ким був колись начальник, і майже інстинктивно він став струнко.
— Ну, Родело? — начальник вивчав його якийсь час. — Були в армії?
— Так, сер. П'ятий кавалерійський, сер.
Клерк підійшов до столу з коричневим паперовим мішком і поклав його перед Родело. Ден глянув. У мішку були його речі, зовсім небагато. Він розклав їх по кишенях без коментарів, потім затягнув ремінь з револьвером, що його принесли разом із мішком. Начальник вийняв з шухляди золоту п'ятидоларову монету і вручив її Денові.
— Ось ваші вихідні гроші. Я радий, що ви звільняєтесь, Родело, і маю надію, що ви не зробите нічого такого, що поверне вас сюди.
— З мене досить, сер, — зітхнув той. — За мною не було ніякого злочину, коли я попав сюди.
— Знаю. Я перевіряв вашу справу.
Начальник, здавалося, не поспішав відпустити його.
— Родело, вам доведеться витримати випробувальний строк. За часів змін завжди може виникнути така ситуація, з якою нелегко буде впоратись, але треба пам'ятати, що наша країна змінюється. Ми більш не можемо жити за законами рушниці. Поселенці ідуть зі Сходу кожного дня, є підприємці, що бажають вкласти гроші. Ми повинні навчитися вирішувати наші суперечки без стрілянини, і ми мусимо розпрощатися зі злочинським уявленням про закон.
— Я знаю, сер.
— Сподіваюсь, Родело, бо вважаю, що ви — добра людина. Тримайтесь подалі від неприємностей, — він подивився просто в Денові очі. — І подалі від поганої компанії.
Ден Родело відступив на крок назад, зробив поворот на місці й вийшов з контори. Він був занепокоєний якимось передчуттям. Чи начальник знає що-небудь? Але звідки? Однак…
Коли вони наблизились до брами, конвоїр, що йшов поруч, зробив сторожі знак відчинити. Вони швидко вийшли.
— Радий бачити тебе зовні, Дене, — сказав конвоїр.
— Дякую, Індиче. Не сказав би, що буду дуже скучати.
Ден Родело кивнув головою на схід.
— Отам на мене чекає добрий кінь, — він обернувся. — Хочеш дещо зробити для мене? — Він вийняв п‘ятидоларову монету з кишені. — Вона твоя, як скажеш Джо Харбінові, що я дав її тобі.
— Ото й усе?
— Усе.
Індик стояв у відчиненій хвіртці, стежачи, як Родело спускається з горба, потім глянув на золоту монету, знизав плечима і поклав її до кишені. І що б то воно значило? Вирішив був доповісти начальникові, але потім це здалося йому дрібницею. Він відступив, і брама зачинилася позаду.
Задумливо попрямував він до тюремного двору. Джо Харбін зараз має бути у кар'єрі. В'язень, думав Індик, який може віддати п'ять доларів ні за що, певно, має гроші — або сподівається невдовзі їх отримати. І, здається, саме про це він хотів сповістити Харбіна.
Було гаряче. Ден Родело зупинився і витер рукою піт із чола. Попереду був довгий шлях до конаючого шахтарського містечка, куди він прямував, і було краще почекати до заходу сонця. Він бажав уникнути міста Юма, тамтешніх цікавих поглядів на кожного, що спустився з горба, де розташована в'язниця території. Його бачили тут рік тому, та й то лише мигцем. Але він не хотів, щоб хоч хто-небудь у майбутньому пам'ятав, що він відбув строк у тюрмі Юма. Він збочив з дороги й сховався у затінку під покинутою саманною хатиною, щоб пересидіти до вечірньої прохолоди. Витяг з кобури шестистрільний кольт, зважив його в руці, щоб спробувати рівновагу, потім перевірив набої. У патронташі лише одинадцять петельок були з патронами.
Йому знадобляться боєприпаси і рушниця.
Поклав револьвер назад до кобури і, насунувши капелюха на очі, приліг відпочити. Було дуже гаряче, але сюди трохи досягав вітерець з річки.
У дрімоті він згадав того які в зім'ятому кавалерійському капелюсі, і на хвилинку йому стало морозно. Як кажуть про таке? Наче хтось наступив на твою могилу.
Розділ другий
У тюремній каменоломні було гаряче, як у печі. Том Беджер обертав бур.
А Джо Харбін бив молотом. Це була важка кувалда, і він гамселив нею з невмілою запеклістю, зовсім не в тому легкому ритмі, як це роблять досвідчені бурильники.
— Полегше, дурню чортів! — сказав Беджер гнівно. — Як не влучиш по бурові, я без руки залишусь!