Апгрейд для Всесвіту
- Автор: Билінський Владислав
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела-М
- ISBN: 966-7831-85-Х
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Апгрейд для Всесвіту». Краткое содержание книги:
Тоді знайте, що справжня фантастика чекає на своїх героїв не у далекому космосі чи в фентезійних світах. Інколи вона живе поряд із нами: варто лише вийти за двері, подивитися під іншим кутом на звичні речі — і побачиш диво. А підмітивши це диво, треба зберегти його і не дати перетворитися на буденність.
Владислав Билінський — із тих небагатьох авторів, які вміють не тільки бачити, але й народжувати власні дивосвіти, напрочуд схожі на наший. В його творах захопливий сюжет природно поєднується із цікавими ідеями, а головне — з майстерним письмом. Фантастика від Владислава Билінського — жорстока, але поетична, і завжди гідна уваги справжніх цінителів жанру!
Навіюванням легко пояснити взагалі що завгодно. Тому й не розглядають його серйозно холоднокровні розумники-аналітики. Нецікавими є для них прості пояснення.
З’явився хлопчик років дванадцяти. Хлопчик дуже акуратно, ведучи відлік рухів, не дозволяючи собі зайвого м’язового сплеску, стрімко стрибав сходинками вниз. Приголомшлива координація в дитини. Спортсмен, певно. Юні спортсмени зазвичай виглядають старшими ніж однолітки. На проліт він витрачав три скоки. Потім поворот, два скоки, поворот — усього, отже, сім рухів за секунду. Молодець. Таку вивірену точність навіть у гімнастів не завжди зустрінеш.
Ще була гіпотеза, що психомутанти — просто гості з чужих світів. Прибульці між нами! — переконували її адепти. — Ми серед прибульців!
На цій планеті все може статися. Можливо, планета ця споконвіку належала прибульцям. От з’являться вони одного разу, висунуть вимоги, — віддавай їм Флориду, Гімалаї віддавай… А якщо навіть і не місцеві вони, прибульці ті, все одно вони можуть зажадати того ж таки. Мовляв, посуньтеся, хлопці, ви й самі нетутешні… Ні, — подумав він, — не буду підозрювати хлопчика. Скаче він, щоправда, надто вже не по-людськи, але ж займається цим, мабуть, половину свого короткого життя. А в його віці вистачає кількох повторів, щоби вкарбувати у пам’ять ритм і малюнок руху.
Присутність стороннього хлопчисько ігнорував; Богун побачив, як він іде в бік магазинів. Наче робот іде. Звихнувся пацан на відшліфованості жесту. Таки спортсмен.
Дівчинка скакала так само розмірено і жваво, але набагато швидше. У правій руці тримала вона згорнутий пакетик. Спідничина, як парашут, підлітала з-під короткої куртки на кожному останньому — найдовшому — стрибку. Вона щось чи то примовляла, чи наспівувала на бігу. Окатий стрибунець. Порівнявшись із нахмуреним агентом, вона зненацька посміхнулася, глянула скоса — червоно-чорна дівчинка, вогник у сірому під’їзді. Вона підстрибом бігла знову ж таки до магазинів. Її рухи тішили око.
Торговий центр — вісь тутешнього світопорядку, — вирішив Богун. Дівчинка призупинилася, щоб перекинутися кількома словами з вирядженими шістнадцятирічними кицюнями, які пильно озирали світ і людей у явній надії раптом узяти та й вийти заміж. Він чомусь відчув тривогу. Усе-таки дивні тут діти.
Вгорі знову залунали голоси. У нього виникло кепське передчуття. Дівчинку як вітром здуло; та от — десь за кілька секунд — вона ж знову спускається сходами. Сестри-близнючки? Цього разу замість пакета вона тримала господарську сумку: сумка була зліва, її заносило на поворотах.
— Привіт, — сказав Богун. Дівчисько не відповіло: проскакало повз нього, не озирнувшись і задерши носа. Відчула зацікавлення собою. Добре, подивимося, — невиразно подумав він.
І ця помчала до магазину. У них там шабаш, у цих стрибучих дітей.
Він відкинув недокурок, піднявся на майданчик, знову подзвонив. Тиша. Сусідів розпитати? Чи — щоби само собою вийшло — помилитися дверима, розговорити господаря; якщо пощастить — у гості напроситися. Стандартний маневр людини, яка працює у Нагляді. Робота в нього така: постійно помилятися дверима.
За хвилину дівчисько влетіло в під’їзд. Піднімалася вона бігцем, дрібно лічачи мештиками сходинки. З господарської сумки стирчав пакет, той же або такий же. Від її бігу здіймався вітерець і весело подзенькували молочні пляшки в пакеті.
— Привіт! — на бігу крикнула вона.
Очима зблиснувши. Смарагдова блискавка. Здорова енергія приборканого полтергейсту. Богун дивився їй услід. Років тринадцять-чотирнадцять… спритна яка, з ранніх.
Невже серед них є й діти? Він не чув про це нічого. Жінки — так, зустрічалися. Викрили одну недавно на Жуках. Але діти… Та хіба, власне, не все одно?
Він відчував: не все одно, й це доволі істотно. Абсолютно зрозуміло, що сліди не могли належати дитині. Не дитина це, і не жінка навіть: розмір не той. Цілком казармений розмір має слід. Чи не час мені прозондувати околиці?
І все-таки: Що зміниться, коли я встановлю — серед мутантів з’явилися діти?
Хто вона, ця дівчинка? Я пам’ятаю її, зовсім точно, я їй чимось зобов’язаний: життям або чимось ще важливішим. Чи не пов’язана її поява з моєю амнезією? Якщо так, шукати її належить там, де знайшли мене: у лісі, у Глушині. Чому я такий упевнений у її існуванні? У тому, що вона чекає на мене? Що спільного в мене з цією смаркулею?