Смерть Верґілія

Час від часу йому кортіло, його мало не тягло все ж таки озирнутися, поглянути, що виробляє ота гамірна юрба позаду; однак він цього не робив, та й добре, що не робив, йому навіть чимдалі більше здавалося, що обертатися він просто не має права. Отож він нишком і лежав собі. Перші сутінки вже завісили небо легким серпанком, завісили світ ніжним серпанком, коли вони дісталися до вузенької бухти Брундизія, схожої більше на гирло річки; повітря стало прохолоднішим, хоч і м’якішим, солоний морський дух змішувався з густішим духом суходолу, до каналу в якому тепер один за одним входили, уповільнюючи швидкість, судна. Сірою, мов залізо, темною, мов олово, зробилась тепер Посейдонова стихія, яку тут не брижили хвилі. На честь імператора вгорі на зубчастих укріпленнях обабіч каналу було виставлено почесну варту зі складу фортечного гарнізону; а може, це було перше вітання, адже Октавіан Авґуст повернувся додому саме на день свого народження; через два дні, атож, по суті, вже позавтра у Римі з цього приводу має відбутися свято, Октавіанові, що пливе отам попереду, вже сорок три роки. Хрипкі привітальні вигуки вихоплювалися з горлянок воїнів на берегах, прапороносці на флангах маніпулів улад цим вигукам короткими натренованими рухами скидали угору держална червоних бойових знамен, щоб потім схилити їх перед володарем додолу; одне слово, діялась досить звичайна привітальна церемонія згідно з військовими приписами, чіткими і по-військовому суворими; і все ж було в ній щось навдивовижу приємне, навдивовижу вечорове, можна навіть сказати, майже мрійливе — так швидко, так надзвичайно стрімко танули ці вигуки у величі світла, так швидко й так надзвичайно по-осінньому в’янув багрянець знамен на тлі вже пригаслого й посірілого небесного склепіння. Світло більше, аніж земля, земля більша, аніж людина, й людині ніколи не жити, якщо вона не вдихатиме пахощів рідної землі, якщо не повертатиметься до рідної землі, якщо, повертаючись до рідної землі, по-земному не повертатиметься до світла, якщо на землі по-земному не прийматиме світла, якщо її, людину, лише завдяки землі не прийме світло, — завдяки землі, що стає світлом. І ніколи земля не буває ближчою, ріднішою світлу, а світло — ближчим, прихильнішим до землі, аніж у надвечірніх та передсвітанкових сутінках. Ніч ще дрімала у водних глибинах, але крихітними, нечутними хвильками вже стала повсюди просочуватися на дзеркальну поверхню моря; все змішалось, усе злилося — верх, низ, спливали оксамитово-тихі хвилі далеких нічних глибин, хвилі ще однієї нескінченности, родючо-плодючої наднескінченности, і своїм нечутним подихом починали обережно гасити сіяння дня.