У пошуках утраченого часу. Полонянка

У тім, що Альбертина навчилася шанувати мій сон, заслуги Франсуазиної не було. Тут далася взнаки глибока традиція. З мовчанки, яку зберігала служниця, або з рішучої відмови, яку Альбертина чула у відповідь на невинне прохання увійти до мене чи спитати мене про щось, Альбертина, на свій подив, збагнула, що потрапила в якийсь чудний світ із невідомими їй звичаями, і його закони годі порушити. Вона передчувала це ще в Бальбеку, а тут, у Парижі, не пробувала й опиратися: вранці вона терпляче очікувала дзвінка, щоб підхопитися.

Виховання, яке дала їй Франсуаза, було, зрештою, спасенне і для самої Франсуази: наша стара служниця потроху облишила свої ухи та охи, безугавні з часу повороту з Бальбека. Річ у тім, що коли ми сідали на потяг, вона згадала, що забула попрощатися з готельною «шафаркою»; ця вусата начальниця над поверхами Франсуази майже не знала, а проте була з нею більш-менш ґречна. І от що прибандюрилось Франсуазі: нам треба негайно повертати голоблі назад, висісти з вагона, їхати знов до готелю і там вона попрощається з шафаркою, а виїдемо ми аж назавтра. Здоровий глузд, а ще більше раптове почуття відрази — пропади він пропадом, цей Бальбек, змусили мене відмовити Франсуазі в такій ласці, і на її хворобливу дратливість по тому не вплинула навіть зміна повітря, не вляглась вона в неї і в Парижі. Бо за Франсуазиним кодексом, вибитим на горорізьбі Андрія Первозваного-в-полях, не гріх прагнути смерти ворога, навіть його смертовбивства, але страшно не зробити того, «що належить», не виявити шани, не попрощатися перед від’їздом — хамка, та й годі! — з черговою поверху. Цілу дорогу невідступний спомин про допущену нетактовність укривав Франсуазині щоки тривожним багрецем. І якщо вона не пила, не їла аж до Парижа, то, може, не так тому, що хотіла нас покарати, як, мабуть, тому, що на саму згадку про це «їй ставало в горлі руба» (кожен клас має свою патологію).