Країна гіркої ніжності
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-8772-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Країна гіркої ніжності». Краткое содержание книги:
Мама перервала її напівмарення:
— Я маю тобі пояснити, чому приїхала бабуся.
— Чому ти нарешті дала про себе знати, — суворо, надто суворо, аж в Олесі мурашки побігли по тілу, сказала бабуся з чудернацьким ім’ям. — Якби не ця біда…
— Біда? Яка біда? — Олеся аж зойкнула. — Мамо, що трапилося?
— Я тобі зараз поясню, — сказала мама.
Олесі стало страшно. Вона не хотіла чути ні про яку біду. Хтось помер? Але хто? Досі мама казала, що вона, мама, дитбудинківська, а тато Олесі, з яким у неї було кохання ще з дитбудинку, військовий, загинув в Афганістані, навіть тіло не змогли привезти на батьківщину. Тоді хто? Яка біда? Може, в мами були (чи є?) брати й сестри й котрийсь помер?
«Нарешті дала про себе знати», — почула Олеся начеб відлуння голосу цієї жінки.
Отже, повідомила мама?
Але про яку біду?
Олесі стало ще страшніше.
І, проганяючи цей страх, відігнала можливість впустити біду до своєї свідомості, виструнчено сіла на диван, промовила:
— Може, спочатку ви мені скажете, чому я досі не знала, що в мене є бабуся? Мамо!..
Мама Віта зітхнула. Пойорзала в кріслі. Видно було, як їй важко. Не тільки почати говорити, а взагалі щось сказати.
— Я винна, — сказала вона. — Дурна, вперта гордячка, яка вдалася в тебе, мамо.
— Атож, — сказала бабуся. — Я була колись теж така категорична. Але… прости, що я тоді, що я прогнала… що сказала таке…
— І ти прости, мамо, — сказала мама Віталія. — Ти й не проганяла…
— Перестаньте, — гукнула-зойкнула Олеся. — Не хочете, то не кажіть. Ви ж… Ви самі не знаєте, що тепер кажете!
— Тепер… А тоді…
Мама… У мами вперше був чужий погляд. Наче не її. Незнайомої жінки, яку щойно Олеся побачила.
І геть зволожені очі. Й дивна затятість у них. Не каяття, а саме затятість. Теж чужа.
Олеся подумала: «Нащо це звалилося на мою голову? Мою бідну голову…»
Ледь не сказала: та йдіть ви обоє зі своїми таємницями, впертістю, затятістю, з геть усім… Тільки…
Тато знайшовся? Вона ледь не зойкнула. Авжеж, читала, що бували й по п’ять, і по десять літ в полоні тих, душманів… Але чому тоді мама першою написала чи подзвонила бабусі? Ні, вона має дізнатися… Таємниця десь глибше, далі…
— Розповідайте, чуєте, розповідайте, — наказала Олеся. — Що між вами сталося?
Вона тоді дізналася.
Мама закінчила школу й поступила в медінститут. А до того, ще школяркою, повертаючись одного разу з навчання, зустріла на пустирі за їхньою багатоповерхівкою його. Хлопця з сусіднього будинку, старшого на десять років. Той хлопець, Едик, мав недобру славу.
Мама Віта:
— Я його любила. Кохала. Ти хоч тепер здатна це зрозуміти?
Бабуся Даздраперма:
— Ти писала йому, відколи він сів за пограбування квартири шановного київського професора. З тринадцяти років писала. З тринадцяти.
Мама Віта:
— Майже з чотирнадцяти. Джульєтті теж було стільки. А може, й менше.
Бабуся Даздраперма:
— Але Ромео не був бандитом. Не грабував. Коли він повернувся, тобі вже було вісімнадцять.
Мама:
— Ти й досі не віриш у любов. Не ту, абстрактну. А до конкретної людини. У кохання.
Бабуся Даздраперма:
— Вірю. Але коли через чотири місяці він пішов знову на грабунок, на розбійний напад, покалічив людину, а потім вдруге сів…
Олеся дізналася: мама, її мама, вирушила за Едиком, тобто поїхала в те волинське селище, де знаходилася колонія, в яку відправили Едика, коли він здійснив новий злочин, кинула медінститут і влаштувалася прибиральницею, а вже потім санітаркою в тамтешньому «дурдомі», далі у медчастині при колонії. Потім закінчила медучилище й стала медсестрою. А що Едик, як кримінальний авторитет, мав привілеї, то регулярно зустрічався з мамою Вітою. Майбутньою мамою Вітою. Ця любов тривала десять років, доки Едик сидів.
Бабуся Даздраперма:
— І чим закінчилося? Наскільки мені відомо, після звільнення він навіть не зайшов попрощатися з тобою.
Мама Віта:
— Ти була добре поінформована.
Бабуся:
— Він сам розповідав про це сину нашої сусідки, коли вернувся до Києва.
— Отже, ти знала, де я знаходилася всі ці роки, — констатувала мама Віта.
— Так, — сказала бабуся. — Я знала, що ти живеш при тій колонії. Ти вмерла для мене.
— Мамо! — зойк мами Віти. — Давай не будемо. Поговоримо про те, заради чого ти приїхала.
— Зачекайте, — сказала Олеся. — То мій батько, цей Едик, не афганець, а кримінальний злочинець…