Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
День гніву - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

День гніву

Электронная книга - «День гніву». Краткое содержание книги:

Роман «День гніву» блискучого, хоч і вельми контроверсійного, українського письменника-еміґранта Юрія Косача (1908—1990), племінника Лесі Українки, — вочевидь, найталановитіше белетристичне відображення бурхливої епохи Хмельниччини в українській літературі. Написаний у Німеччині протягом 1947—1948 pp. і практично невідомий сучасному українському читачеві, цей високомайстерний роман змальовує яскраву картину вибуху всенародного повстання під проводом гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького 1648 року. Як пише у післямові до цього видання Марко Роберт Стех, відображення Косачем «козацько-української революції» XVII ст. надзвичайно модерне і на диво співзвучне з нашим часом, оскільки віддзеркалює численні паралелі з українською Революцією Гідності XXI ст.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 217
Перейти на страницу:

І він голосно сказав:

— Я йду по медикуса, ваша мосте…

Читати листи від коронного гетьмана не було ніякої потреби. Косини жовтого світла впали в темінь покоїв, Оссолінський крикнув, там побігли камердинери й захеканий заспаний лейб-медикус доктор Раччіолі…

* * *

Хміль минає. Вогневиця нелегка. Як літають ці золоті мухи, ці пломінні мотилі. Там, у таборі, ще гомонять, вирвався, що там по тих бенкетуваннях? Поки походу нема, п’ють, всі попились з радощів. Легше, може, так легше, коли пити, заснути, забути. А жити, як снити, все одно. Так, світ інакший, може, й веселіший, ніхто того не бачить, тільки я, відьом ніхто не бачить… А надять же, лукаві, гетьте від мене! Чорноока, змієока, вампірице, ти? Розсічу тебе шаблею, кров мою приходите пити, змії ви ненатлі, кров мою вип’єте дощенту. Заклинатиму вас. Груди мені випалите, літавиці. Вирвете серце мені, гаддя пекельне. На Лису гору, ти, зо сльозою в очах, ти, що так коси твої літають за тобою, чого тобі треба, гетьте від мене, гетьте з очей, чарівниці…

— Радили люди: підбити на море товариство. Але ж бо моя мета тут, не на морі, та я на морі спломенів би од нудьги. Сину мій, Остапе мій… Ні, не на морі моє возмездя… Олено, Оленко моя… Коли б знав, що вернетесь, сам пішов, сам катові пред’явився б… Рокош і так, кажуть, сію. На Дон же мені йти теж радили. А мені що по розбійництву, а що мені по козацькій вольниці? Затужу тільки ще кріпше на Дону, між кошлаями, між дикими п’янчугами знидію, у вогневиці втоплюсь. Важко караєш, Боже. От тут би над цією сагою й згас. А Москва? Ой, не хочу, не хочу московської ласки… Прикро від Москви, не по мені, сто раз відхрещусь: чорноліс, пустиня, глуша й дичавина, страшний люд, темний люд, важучий люд… Всіх пізнав тепер у біді. А може, калга там і Тимоша на кобилку тягне, завдає йому мук?.. Може, й Тимоша, як і Остапа?.. Ні, не посміють. Хан хитрий, хан — крамар. Сирівця[10] тепер нав’яжуть. Поженуть ясир. Знаю, знаю, знаю. Але не можна, інакше ніяк не сила. Шкода говорити. Тридцять тисяч коронного війська… Все на мою голову; у Варшаві в бику варитимуть, як Наливайка, славної пам’яті, як Сулиму зітнуть… Шкода много говорити… Пива наварив, ех, і наварив же, а нехай похлепчуть, вогнистого, гіркого, похлепчуть пеські синове. За Остапа, за Олену. Випущу, як орлят, козацтво. Рвуться молойці, мов пси на ланцюгу. Не пущу, поки час не прийде. Дорого ж знати час, ой дорого. Хміль минає… Тихо, тут зовсім тихо, як у Суботові біля млина… Хороше в Суботові, хороше напровесні. Вишні зацвітуть. Біло скрізь, снігово…

А секурсу[11] від Бога не ждати. Бог високо. Може, мене зберіг Він, як інструментум Свій? Самий же кривди не може воздати і мовчить. Не може ж бути, щоб плевелі потурав. Воздам. Аз воздам за все… Маю шаблю в руці… Маю шаблю в руці…

* * *

«Qui vive?»[12] — перехрещені алебарди. Шрами на обличчі у мушкетера. Полк Віолет-Руаяль тримає варту. Полк Грі-Руаяль відходить. «Пропустіть, до Монсеньйора…» — рука з перснем відхиляє нетерпляче алебарду. Мушкетери салютують. Пан королівський радник. Ці двері в Пале Руаяль з заулка. На башті Сен-Жермен-д’Оксеруа, що проти Лувру, б’є одинадцяту. Радник звично йде по широкому коридору, де мигтять ліхтарні. Сходи праворуч, ще раз праворуч, ще одна варта. На дворі теплий дощ. З киреї цяпотить. «Передишок, у Парижі не достає хліба. Передмістя помимрюють. Мир, слава Богу, в Німеччині кінець… Пропустіть, це я…»

Нарешті. Мантія зайнялась вогнем, але ні — це один колір: вогню в ватрані й кардиналової мантії. «Лакей Колонни добру кар’єру зробив, а був собі абатом, звичайнісіньким абатом… ну, це не Ришельє. Ніколи не позбудеться італійського акценту. Як тоді, в 36-му, під Пінєролем вибіг між дві армії, підняв руки й кричав: «Згода, згода», — смішний такий оберемкуватий абат, а від того дня почалась і кар’єра… Легко робити кар’єру, втім, коли б не Анна…»

Радник терпеливо чекав. Кардинал дочитував книгу. Сидів перед ватраном, заложив книгу биндою, повернув обличчя, смагляве, аж зеленкувате, риб’яче, а очі — чорні галочки.

— Я гадав, ви вже не прийдете, Ле Телльє…

— Важливі справи, еміненціє…

— Давайте, давайте швидше, ось знов… Дурниці. Боже, які ті люди обмежені… Памфлети на пані королеву…

вернуться

10

Сирівець (сириця) — тут: довгі ремені з недубленої шкіри.

вернуться

11

Секурс (пор. анг. secours) — поміч.

вернуться

12

Qui vive? (фр.) — Хто йде?

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 217
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)