Поцілунок Елли Фіцджеральд

Аж зовсім недавно я довідався, що теперішня Зелена дуже й дуже давно називалася Волоською дорогою.. Тепер багато чого прояснилося. Той шлях ішов через Коломию, Чернівці, на південь.. Звідти привозили каракуль, парчу, цинамон.. Я теж звідти, з того шляху, з Тисмениці, там шили добрі кожухи.. Звідти я прийшов до тебе на Погулянку.. Мені все відразу випрямилося.. А ти прийшов з півночі Волинським шляхом, він якраз доходив до Полтви і понад нею виходив на Волоський шлях.. І Віктор появився звідти, Волинським шляхом з Кременця.. І нам було добре тут разом.. Я ніколи б не подумав, що так близько від театру Скарбка до Оперного.. Оперний стоїть на Полтві, а твій похмурий театр уже на березі — оце й уся різниця.. Водяний пацюк міг собі поплавати у течії, похлюпатись у плесі отут, де тепер Оперний — і, викупавшись, сховатись у свою нору під іншим театром, набагато старшим.. Та міг і лебідь загніздитись отут, бо Оперного ще не було, хіба що жаби, а Полтва текла собі далі, аж до Буга, а той вже у Північне море.. То, виходить, що й мені з далекої Тисмениці, давньої, притихлої галицької землі, куди князь Володимирко вибрався був у тисяча якомусь там літі на лови — і тобі з волинського Козина, і Вікторові, з його Кременецької гори Бони — усім нам трьом разом явився в далечині той примарний лебідь, що міг десь століття перед нами замерехтіти сяйвом своїх крил отут, на березі невидимої, примарної Полтви, отут, у серці..

А тоді, вже в наш час, Зеленою, горбами, навпростець через хащі, мені здається, виходилося до Стрийського парку, а тут ближче в долині була Залізна Вода, а ще нижче, у самій долині, була Погулянка, а над нею Пасічна, там колись була пасіка, і звідти ми ходили вечеряти до Володі Ямінського на Медовій Печері.. А з Майорівки найкоротша дорога до тебе на Погулянку була через ліс.. Оту лісову дорогу я мав би запам’ятати найкраще.. Вона єдина вела до таємниці.. Але пам’ятаю тільки, що в сутінках там рясно блимали світлячки, і то був таки справжній грабовий ліс, дикий.. І між грабів наче ховалась єдина хатка, здається, гостроверха, темна і давня — чи не ще австрійська лісничівка.. А вже нижче знову граби, і стежкою сходилось аж на Погулянку.. А там було якесь свято, здається, вже після Різдва.. Січень, ми з Марією несемо тобі подарунок — чи то були квіти, що вона несла?.. Там унизу, на першому поверсі, уздовж — святковий стіл, за вікнами повно снігу, мороз, люди вже сидять, і там Віктор співає тобі свою «Панну Інну».. А тоді Чорновіл каже Литвину: ну, Миколо, то діти — а тепер ти.. І він, здається, співав «Чорна рілля ізорана».. Ти був у білій сорочці, і всі ми може вперше почули «Відшукування причетного».. І знов за північ верталися тим лісом, але вже крутішою стежкою, навпростець.. Марія тоді здається, ще не знала, хто ховається під займенником «вона» у найтемніших Шекспірових сонетах — то вже буде набагато пізніше — а тоді вночі її щоки горіли від снігу, ми десь провалювались.. Глибокий сніг.. Пригадую, була вона в довгій темній шубі, і тої ночі у якійсь тонкій шалі з довгими френзлями.. Може, якась дорога шалінова хустка — і вона чіплялася за густі грабові галузки.. То вже трохи пізніше вона раптом зведе мене з Любартом Ліщинським — і вже нікого не бачитиме крім нього.. А хіба могло бути інакше?.. Дивитися на його величезні очі, якісь литовсько-вірменські безконечні руки, як він літав на «Весіллі» Виспянського у Польському театрі.. Мабуть, не було такої родимки на дівочому тілі, яку б він відчував ліпше, аніж найменший закуток чи камінець на Ринку у Львові..