Одного разу на Різдво
- Автор: Силвер Джози
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Переводчик: Канчура Євгенія
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Одного разу на Різдво». Краткое содержание книги:
Прокляття. Треба було писати олівцем, тоді б я стерла їх та викинула зі свого життя. В ідеалі, насправді, мені б хотілося спочатку знайти страшенно круту роботу в часописі, а потім десь у кав’ярні натрапити на цього автобусного хлопця. І щоб я тримала якийсь корисний ланч, а він би ненароком вибив його в мене з рук, а тоді б подивився на мене й сказав: «О, це ти. Нарешті».
І тоді б ми забули про ланч, пішли натомість гуляти парком, тому що втратили апетит, але знайшли кохання всього свого життя.
Так чи не так, проте побажайте мені успіху.
20 березня
— Це не він? Я щойно відчула в нього автобусну ауру — точно тобі кажу.
Я обертаюся туди, куди киває Сара, веду очима вздовж бару, де, як і годиться в п’ятницю ввечері, повно народу. Ми підсіли на цю звичку: тепер, варто нам кудись вийти, одразу роздивляємось обличчя в натовпі, шукаючи «автобусного хлопця», як його охрестила Сара, коли минулого січня ми ділилися різдвяними враженнями. Святкування в її родині в Йорку відбуваються значно гучніше, ніж мої затишні посиденьки за багатим столом у Бірмінгемі, але ми обидві повернулися в реальність зимового Лондона з новорічною хандрою. До спільного «сльозливого горщика» я вкинула свою журливу історію про «кохання з першого погляду», та одразу ж про це пошкодувала. Не через те, що я не довіряла Сариному вмінню зберігати чужі таємниці, а швидше тому, що наступної миті вона зациклилася на ідеї знайти того хлопця більше за мене. А я тихенько божеволіла, думаючи про нього.
— Котрий? — я зосереджено видивляюся в море людей: здебільшого незнайомі потилиці.
Вона чухає носа, гадаючи, як виділити того хлопця, щоб я змогла його роздивитися.
— Он, у центрі, поруч із жінкою в синій сукні.
Жінку помітити легше: хвиля її прямого білявого волосся відбиває світло, коли вона закидає голову та сміється до свого супутника.
Він приблизно того зросту, який мені треба. Волосся ніби схоже, і є щось бентежно знайоме в лінії плечей під темною сорочкою. Це може бути хто завгодно, а може бути й автобусний хлопець. Що більше я дивлюся на нього, то більше впевнююся: пошуки закінчено.
— Не знаю, — кажу, затамувавши подих, бо він дуже близько від нас. Після стількох моїх розповідей Сара, мабуть, краще за мене знає, який він має вигляд. Я хочу підійти. Якщо чесно, я вже почала наближатися, але Сарина рука спиняє мене: він саме нахилився поцілувати блондинку, яка одразу ж стає для мене найменш привабливою людиною на планеті.
Боже, я ж думаю, що це він! Ні! Так не мало бути. Кожної ночі я програвала у своїх думках безліч варіантів цієї сцени, і вона ніколи, ніколи не завершувалась ось так. Іноді він був із компанією хлопців у барі, іноді — у кав’ярні читав на самоті, але ніколи не з’являвся з дівчиною, яку б пестив до нестями просто на людях, так що її блискуча білява макітра йде обертом.
— Холера, — бурчить Сара, підсовуючи мені до руки келих.
Ми спостерігаємо за тривалим цілунком. І ще тривалішим. Божечко, невже ці люди краю не знають? Тепер він мне її дупу, стрімко долаючи межу дозволеного в залюдненому барі.
— Гідність, люди! — гарчить Сара. — Він зовсім не твого типу, Лу.
Я розчавлена. Настільки, що перекидаю одним ковтком цілий келих холодного вина. Мене пересмикує.
— Я, мабуть, хочу піти, — кажу нарешті. Це смішно, але я зараз, напевно, заплáчу.
Тут вони завершують довгий цілунок, вона поправляє сукню, він шепоче щось їй на вушко, відвертається та йде просто на нас.
Мить — і я впізнаю. Він проходить повз нас, а я майже регочу від запаморочливого полегшення.
— Не він, — шепочу я. — Навіть не дуже схожий на нього.
Сара закочує очі та видихає повітря, бо теж, мабуть, затамувала подих.
— Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляєш, я його мало не підчепила, коли він ішов.
Вона має рацію. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханості: тильною стороною долоні він витирав помаду дівчини зі свого рота та манірно й задоволено шкірився дорогою до вбиральні.
Боже, мені треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три місяці. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанімацію заберуть.
Пізніше, повернувшись на Делансі-стрит, ми скидаємо туфлі та валимося на канапу.
— Я от думаю, — починає Сара, перекочуючись зі свого боку канапи до мене, — оцей новий хлопець на роботі може тобі сподобатися.
— Я хочу лише автобусного хлопця, — промовляю я мелодраматично, як у костюмному фільмі.
— А що, коли ти його знайдеш, а він покидьок? — міркує вона. Наші враження в тому барі, очевидно, її добряче струсонули.
— Гадаєш, мені слід кинути пошуки? — я піднімаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так і завмирає.
— Просто кажу, що тобі треба мати аварійний план.
— На випадок покидька?
Вона підносить великі пальці, напевно, тому, що підняти голову — надто велике зусилля.
— Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку, — каже вона, — або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.
Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.
— У жодному разі! — шиплю я у відповідь. — Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю п’яної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.
Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.