Блукаюча у часі
- Автор:
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Блукаюча у часі». Краткое содержание книги:
Блуд закохується в Моніку й ховає душу Дмитра, щоб бути з нею. Проте Моніка відмовляє і йде служити відьмі Ханні…
— Ага… Я, я бачу, ви, є, з’їли вже не, не одного студента… — Тремтячим голосом сказала я вказуючи їй на живіт.
— Пані Шовтенко, йдіть, вас мати шукає. — Та повільно виплила нарешті із кімнати. Дівчина закрила за нею двері.
— Добрий день. — Такий спокійний та врівноважений голос. — Мене звати Моніка. Я твоя сусідка. — Згодом, коли я згадувала цей інцидент з Шовтенко, я гадала, що мені здалося, тоді я й гадки не мала, що її обіцянка зжерти мене зовсім не метафора.
Моніка зняла плаща, на ній була вдягнена довга тепла спідниця в біло-чорну клітинку і чорний гольф, в’язаний! На ногах чобітки, мені навіть здалось що вони зимні, дівчина сіла на стілець, роззулася і залишилась в махрових шкарпетках.
— Тобі не жарко? — Моніка з хвилину дивилася на мене, очі були якісь скляні, раптом, вираз обличчя змінився, на ньому вимальовувалось здивування. Вона глянула на свої ноги, спідницю.
— Чорт. Я зараз. — І забігла у ванну кімнату, я чула що вона ввімкнула воду. З під двері пішов пар. Так вона ще й гарячу ванну приймає! Жах. Хворі якісь тут всі. Мені стало моторошно. Я вийшла з кімнати. Раптом я подумала, а якщо мене чекає Шовтенко, або десь сидить й слідкує за мною. Я дуже пильно почала роздивлятися стелю й стіни, всюди де можуть бути розташовані камери спостерігання. Корпус мав форму вежі, тому круглі поверхи нагадали мені маяк. Не знайшовши нічого підозрілого, я заспокоїлась. Перегнувшись через поручні, я роздивлялася хол. Було тихо і безлюдно. В центрі стояв невеличкий фонтан, зараз він не працював. По периметру холу стояли колони, на яких були якісь малюнки, мене це зовсім не цікавило, а от квіти коло колон були дивовижні, не знаю їх назви, але таких я ще не бачила: велике листя були розгорнуті у різні боки, маленькі рожеві квіточки химерної форми. Почувши кроки, я заховалась за колону. Це був хлопець, дуже гарний хлопець, високий смугастий красень, він ніс сумки й вдягнений був нормально: джинси та білу боксерку.
— Привіт! — Випливши із-за колони, я помахала йому рукою, він розплився в усмішці. Яка ж чудова посмішка. — Я думала, це тільки дівчачий корпус.
— Дівочий? Чортівня з цими корпусами, пів години ходжу і ніяк не знайду.
— Може разом пошукаємо?
— Залюбки. — Спустившись до нього, я забула і про пані товстуху і про мерзлу сусідку. Хлопця звали Марк, його фігура говорила за нього: велика кількість годин у спортзалі не пройшла даром, а цей загар, дуже вдало відтіняла біла боксерка та рівні білі зуби. А таким задком можна було монети гнути! Мені вже почало подобатися перебування тут. Він був дуже високий, я була йому по плече.
— Я сама тільки сьогодні приїхала.
— Першокурсниця?
— Не треба цього. Я знаю ці бісики в очах. Першокурсниця не означає легко доступність. Ти то сам перший рік!
— А я й не відмовляюся, я — легкодоступний!
— Фу, як грубо. — Але я всміхалася.
— Де ж цей Фродо, коли він так потрібен! — Марк засміявся.
— Я теж про це подумав. Це місце і справді схоже на Мінас-Тіріт. — Боже, він ще знає, хто такий Фродо і Мінас-Тіріт, все, я попала на гачок. Ми йшли парком, коло кожної доріжки стояли покажчики, нарешті ми знайшли надпис Ч2Б. Завернули. Тиха вузька алея. Ах, не про навчання базікати ж! І зовсім не обов’язково розмовляти. Ну ж бо, мій засмаглий мачо, приступай до рішучих дій. Але він дуже захоплено розповідав, як довго він з татом обирали університет, як приїздили сюди, роздивлялися, що його дід тут теж навчався, бла-бла-бла. Зануда. Нарешті ми дійшли до корпусу. Ну чому, чому такий красень і такий… ботан.
— Наталя, кажуть на території університету є студентський бар і він вже працює. Сходимо ввечері, вип’ємо чогось?
— Підемо.
— Приходьте з Монікою.
— Монікою?
— Так, вона твоя сусідка.
— Ти звідки її знаєш?
— Ми познайомилися коли приїжджали сюди. Вона класна. Що ж, тоді до вечора!
Так може він зовсім і не заблукав шукаючи свій корпус, а хотів завітати до Моніки? Я уявила цього красеня і рядом цю, в плащику, ні, зовсім не підходять. Піду до кімнати, познайомлюся ближче з «класною» сусідкою.
Коли я повернулася до кімнати, Моніка сиділа на ліжку. Вона вже переодягнулася в літній сарафан, довгий аж до щиколоток, з глибоким декольте. Так, тепер я бачу, що знайшов в ній Марк. У неї було довге густе волосся, білими хвилями воно спадало по спині й плечам. Великі, ізумрудного кольору очі яскраво обрамляли густі вії, про такі кажуть очі мигдалевої форми; гарний маленький ніс, пухлі губи, і як додаток, і так вже до ідеального портрета — шлейф позитивної харизми. І цей яскравий сарафан в дрібну квіточку як найгарніше підкреслював матовий колір її обличчя. Я знала, що стою і вирячусь на неї, але заздрість великою рукою душила мене до нестями. Я теж була нівроку, але ця дівчина, немов зійшла з картинки книги про казкових принцес. Ні, крихкою її не назвеш, вона, так би мовити, була в тілі, але ж в якому тілі! Вона теж розглядала мене, але, без інтересу. Це трохи заділо і я сказала врешті «привіт». Моніка кивнула у відповідь.