Клавка

— Вибач, бубласка, я більше так не буду!

— Дивись мені! Ну гаразд, приходь до мене сьогодні на вечірні читання!

— Плийду, — зрадів хлопчик, і мамина рука витягла його до коридору. За вже зачиненими дверима він похвалився мамі новиною, неначе та сама її не чула:

— А я плийду до Лізи на вечілні читання!

У відповідь почулося строге:

— Максюшо, до старших треба звертатися на «ви», скільки разів я тебе вчила!

— Ой, вибач, бубласка! — знову щиросердо вигукнув він.

— Цсс! Тихо! Тата розбудиш! Він не спав усю ніч!

Клавка озирнулася на Єлизавету Петрівну. Та, відкопиливши нижню губу, замислено дивилась у вікно.

— Івана Порфировича знову мучили нічні видіння?

Письменниця кивнула.

— І що він кричав цієї ночі?

— Те саме, що ти почула від малого Максимчика. Слово в слово.

— Саме тому ви не спали?

Та кивнула.

Клавка вказала поглядом на купку дитячих віршів:

— Це результат безсонної ночі?

Письменниця знову кивнула і скривила посмішку.

— Ну, от бачите, є щось позитивне в безсонні! — спробувала перевести на жарт Клавка.

Єлизавета Петрівна ще раз мовчки ствердно хитнула головою.

— Що там чути у Спілці? — запитала вона, не відриваючи погляду від крислатого клену за вікном.

Це було ритуальне запитання. Клавка працювала секретаркою у Спілці письменників, тому знала всі, ну, якщо не всі, то майже всі письменницькі новини. Вечорами і на вихідні вона підробляла у Єлизавети Петрівни «на дому». Але часом Клавці здавалося, що та кличе її до себе не задля друкування, а щоб бути в курсі всіх спілчанських новин. Та й справді: навіщо їй машиністка? Вона й сама непогано друкує: усю війну пропрацювала штабною друкаркою! А от новин у секретарки Спілки письменників Радянської України Клавдії Блажкевич завжди було хоч відбавляй! У спілчанській приймальні на машиністку не звертали ніякогісінької уваги, вона була «порожнім місцем», і в такий спосіб дуже зручно було отримувати новини з перших вуст. А кому ж їх переповідати? Не спілчанській же прибиральниці, яка тільки те й знає, що, підібравши черговий письменницький недопалок, нарікати: «Зачєм ето дєлать?» Не Овсяннікову ж — спілчанському водієві, який аж зі шкіри пнеться, щоб підслухати, про що говорить начальство, яке в машині не таке балакуче, як перед Клавкою. Тому він і «підбиває клинці» до секретарки. Але вона давно вже зрозуміла, що для водіїв Спілка — це не робота, а спецзавдання. Ясно, що начальство також про це здогадується і тому поводиться з шоферами вкрай обережно. Овсянніков по десять разів на день намагався зазирнути до приймальні і дешевими штучками її, Клавку, розговорити, викликати на відвертість. Але вона була «навчена»: донька ворога народу як-не-як.