Дитя песиголовців

Це був хід над ходами, прийом настільки ж підступний, наскільки й успішний. Раніше він би Хоботу, ясна річ, не допоміг, але зараз, коли вони з Білкою та Жуком лишилися утрьох, — Жук опинився у меншості. Марта, відчуваючи себе трошки зрадницею, стала на бік Хобота: так, передруківка з інтернету, але формально ж Дрон робив статтю для них, і потім, цільові аудиторії зовсім різні.

— І часу, — простодушно додала Білка, — геть мало. А в нас терміни.

Жук хотів був щось заперечити з приводу авторських прав, мовляв, Дрона би варто спитати, а він невідомо де, — але це взагалі був не аргумент.

— Ми ж не винні, що предки в нього раптом вирішили чкурнути в гості до якоїсь троюрідної тітки, куди навіть інтернет не провели! Чи гадаєш, Дрон був би проти?

Жук зітхнув, зажадав від Хобота негайно текст Дрона, «на додаткову редактуру», а Білці наказав готувати прогноз погоди. Твердиня впала!

Завдяки цьому вже за півгодини Марта була вільна й ні від кого не залежала. Вона кинула смску «Виходжу, скоро буду:)», ще написала Ніці: «Вибач, форс-мажор, у кіно не потрапляю», зібрала чашки, що лишилися після журиків, і вимила їх у туалетному вмивальнику. Наостанок перевірила спільноту в «Друзях» (п’ятнадцять вподобайок, комент «Новий випуск, ухтишка!»); вимкнула комп, вдягла куртку. Розчесала волосся, стоячи перед вузьким, у старечих темних плямах, дзеркалом.

У ньому ж побачила, як прочиняються двері.

— Шукаєте когось?

— Ні, — м’яко, майже вибачаючись, сказав незнайомець. Він причинив за собою двері й із цікавістю роззирнувся. — А юні журналісти, виходить, уже своє відпрацювали?

Незнайомець стояв так, що Марті його було ніяк не обійти, — та він, здається, цього не помічав. Пробігся пальцями по великих, опуклих ґудзиках плаща, ворухнув плечима, але плащ не зняв.

Дивився він при цьому на Марту — із тією-таки благодушною цікавістю. На маніяка був не схожий; та справжні маніяки, кажуть, якраз на самих себе й не схожі.

— У разі чого, — попередила Марта, — я на допомогу не кликатиму. Я ходила у гурток східних єдиноборств.

— У секцію, — посміхнувся незнайомець. Голос у нього був м’який, домашній. І сам він мав вигляд такого собі типового доброго дядечка із заморських сімейних комедій: невисокий, з акуратною лисиною й акуратними ж вусиками щіточкою. — Якщо єдиноборства — то у секцію. Коли брешеш, будь уважніша до деталей, будь ласка. Саме в них вся сіль.

Він повів акуратною, вузькою, майже жіночою долонею:

— Запросиш присісти, Марто Баумгертнер?

Марта мовчала, засунувши руки у кишені куртки. У лівій лежав балончик, віднедавна багатьом у Ортинську батьки купували такі-от.

Проти маніяка він, мабуть, не придався би. Але акуратний не був маніяком. Принаймні не у звичному сенсі цього слова.

— Ви, — сказала Марта, — самі впораєтеся, без запрошення. Кажіть, що хотіли, я поспішаю.