Війна і мир 1-2

— Не говоріть мені таких речей, я заручена і люблю іншого, — промовила вона швидко… — Вона глянула на нього. Анатоль не збентежився і не засмутився з того, що вона сказала.

— Не говоріть мені про це. Що мені до того? — сказав він. — Я кажу, що шалено, шалено закоханий у вас. Хіба я винен, що ви чудові?.. Нам починати.

Наташа, збуджена і тривожна, широко розкритими, зляканими очима дивилася круг себе і здавалась веселішою, ніж звичайно. Вона майже нічого не пам'ятала з того, що було цього вечора. Танцювали екосез і гросфатер, батько запрошував Наташу їхати, вона просила зостатися. Де б вона не була, з ким би не говорила, вона почувала на собі його погляд. Потім вона пам'ятала, що попросила в батька дозволу вийти до вбиральні поправити плаття, що Елен вийшла за нею, говорила їй, сміючись, про любов її брата і що в маленькій диванній їй знову зустрівся Анатоль, що Елен кудись зникла, вони залишились удвох, і Анатоль, взявши її за руку, ніжним голосом сказав:

— Я не можу до вас їздити, але невже я ніколи не побачу вас? Я шалено люблю вас. Невже ніколи?.. — і він, заступаючи їй дорогу, наближав своє обличчя до її обличчя.

Блискучі великі чоловічі очі його так близько були від її очей, що вона не бачила нічого, крім цих очей.

— Наталі?! — прошептав запитливо його голос, і хтось боляче стискав її руки. — Наталі?!

«Я нічого не розумію, мені нема чого говорити», — сказав її погляд.

Гарячі губи припали до її губ, і в ту саму хвилину вона почула себе знову вільною, і в кімнаті зазвучали кроки та шелест сукні Елен. Наташа оглянулась на Елен, потім, червона і тремтяча, глянула на нього злякано-запитливо і пішла до дверей.