Твори в 4-х томах. Том 3

Та старий любив міркувати про всі речі, які його цікавили, а що ні газети, ні радіо в човні не мав, то й думав собі про всячину, і от тепер міркував далі, що є гріх. «Ти вбив рибину не тільки на те, щоб вижити самому й продати її м’ясо, — заперечив він собі подумки. — Ти вбив її задля власних гордощів і тому, що ти рибалка. Але ти любив її, коли вона була жива, та й тепер любиш. А коли любиш — то і вбити не гріх. Чи, може, ще й більший гріх?»

— Забагато думаєш, старий, — промовив він уголос.

«Але ж ти радів, убиваючи deniuso, — думав він далі.— А вона годується, полюючи на живу рибу, так само як і ти. Вона не стерв'ятниця, не підла ненажера, як інші акули. Вона гарна й благородна істота, що не знає ніякого страху».

— Я ж убив її, обороняючись, — мовив старий. — І вбив чесно.

«До того ж, — подумав він, — усе на цьому світі так чи так когось чи щось убиває. От і риболовля — вона й убиває мене, й воднораз дає змогу вижити. Хлопець — ось хто допомагає мені вижити, — майнула в нього думка. — А втім, не треба обдурювати себе».

Він перехилився через борт і відірвав кусень м'якуша великої рибини в тому місці, де її пошматувала акула. Тоді пожував і визнав, що м'ясо добре й приємне на смак. Воно було туге й соковите, як воловина, — тільки що не чёрвоне, — а до того ж анітрохи не волокнисте. Старий знав, що таке м'ясо піде на базарі за найвищу ціну. Та нічого було й думати якось спинити дух крові, що розходився по воді, і старий розумів: треба чекати небезпеки.

Вітер був свіжий і сталий. Останнім часом він трохи повернув і тепер віяв ген з північного сходу, а це означало, що вщухне він не скоро. Старий видивлявся вперед, але ніде не було видно ані вітрил, ані обрисів чи диму якогось судна. Він бачив тільки летючих риб, що вихоплювалися з води перед самим носом човна й шугали в повітрі обабіч бортів, та жовті острівці водоростей. Не видно було навіть птахів.

Ось уже дві години він плив, зручно вмостившись на кормі, час від часу жував м'якуш великого марліна і намагався трохи відпочити й зміцніти на силі, коли раптом побачив першу з двох нових акул.

— Ау, — голосно мовив старий. Це слово не піддається перекладу— певне, воно просто мимовільний вигук, що міг би вихопитися в людини, коли б цвях пробив їй руку й загнався в дерево.

— Galanos[221],— сказав він. Тепер він побачив і другий плавець, що виткнувся з води слідом за першим, і з тих трикутних брунатних плавців та з розгонистих помахів хвостами зрозумів, що то широкорилі акули. Вони збуджено мчали на дух крові й були такі знавіснілі з голоду, що раз по раз губили слід, тоді знов знаходили його й так само збуджено мчали далі. Та, незважаючи на ті затримки, вони неухильно наближалися.