Війна і мир 3-4
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 3-4». Краткое содержание книги:
Коли всі встали до вечері, Миколенька Болконський підійшов до П’єра, блідий, з блискучими, променистими очима.
— Дядю П’єр... ви... ні... Якби тато був живий... він був би згоден з вами? — спитав він.
П’єр раптом зрозумів, яка особлива, незалежна, складна й сильна робота почуття і думки повинна була відбуватися в цьому хлопчикові під час розмови, і, згадавши все, що він говорив, П’єр відчув досаду, що хлопчик чув його. Однак треба було відповісти йому.
— Я гадаю, що був би згоден, — сказав він неохоче і вийшов з кабінету.
Хлопчик нахилив голову і в цю мить наче вперше помітив, що він наробив на столі. Він спалахнув і підійшов до Миколи.
— Дядю, пробач мені, це я зробив — ненароком, — сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера.
Микола сердито здригнувся.
— Добре, добре, — сказав він, кидаючи під стіл шматки сургучу й пера. І, очевидним зусиллям стримуючи збурений у ньому гнів, Микола одвернувся від нього.
— Тобі й бути тут зовсім не слід було, — сказав він.
XV
За вечерею про політику та про товариства вже не говорили більш, а, навпаки, знялася дуже приємна для Миколи розмова, — зі спогадами 12-го року, на яку викликав Денисов і в якій П’єр був особливо зворушливий і кумедний. І родичі розійшлися у вельми дружніх взаєминах.
Коли по вечері Микола, роздягнувшись у кабінеті і давши наказ управителю, який довго чекав на нього, прийшов у халаті до спальні, він застав дружину ще за письмовим столом: вона щось писала.
— Що ти пишеш, Марі? — спитав Микола. Графиня Марія почервоніла. Вона боялася, що того, що вона писала, не зрозуміє і не схвалить чоловік.
Вона хотіла б приховати від нього те, що вона писала, але разом з тим і рада була, що він застав її і що треба сказати йому.
— Це щоденник, Nicolas, — сказала вона, подаючи йому синенького зшитка, списаного її твердим, крупним почерком.
— Щоденник?... — з відтінком глузливості сказав Микола і взяв у руки зшитка. Було написано по-французькому:
«4 грудня. Сьогодні Андрюша (старший син), прокинувшись, не хотів одягатися, і m-lle Louise прислала за мною. Він був у настрої вередливості і впертості. Я спробувала погрожувати, але він тільки ще більше розсердився. Тоді я взяла на себе, облишила його і стала з нянею підводити інших дітей, а йому сказала, що я не люблю його. Він довго мовчав, мовби дивуючись; потім у самій сорочці вискочив до мене і розридався так, що я довго не могла його заспокоїти. Видно було, що він мучився найбільше тим, що засмутив мене; потім, коли я ввечері дала йому квиточка, він знову жалісно розплакався, цілуючи мене. З ним усе можна зробити ніжністю».
— Що таке квиточок? — спитав Микола.
— Я почала давати старшим щовечора записочки, як вони поводились.
Микола глянув у променисті очі, що дивились на нього, і стан перегортати й читати далі. У щоденнику записувалось усе те з дитячого життя, що матері здавалося знаменним, виявляючи характери дітей або наводячи на загальні думки про способи виховання. Це були здебільшого дуже незначні дрібниці; але вони не здавались такими ні матері, ні батькові, коли він сьогодні вперше читав цей дитячий щоденник.
5 грудня було написано:
«Митя пустував за столом. Тато сказав не давати йому солодкого. Йому не дали; але він так жалісно й жадібно дивився на інших, поки вони їли! Я думаю, що карати, не даючи солодощів — тільки розвивати жадібність. Сказати Nicolas».
Микола поклав книжку і подивився на дружину. Променисті очі запитливо (схвалював чи не схвалював він щоденник?) дивились на нього. Не могло бути сумніву не тільки у схваленні, але й у захопленні Миколи своєю дружиною.
«Може, цього не треба було робити так педантично; може, й зовсім не треба», — думав Микола; але це невтомне, вічне душевне напруження, спрямоване тільки на моральне добро дітей, — захоплювало його. Якби Микола міг усвідомлювати своє почуття, то він зрозумів би, що основою його твердої, ніжної і гордої любові до дружини завжди було це почуття подиву перед її душевністю, перед тим, майже неприступним для Миколи, високим моральним світом, в якому завжди жила його дружина.
Він пишався з того, що вона така розумна, і добре усвідомлював свою мізерність перед нею у світі духовному і тим більш радів з того, що вона зі своєю душею не тільки належала, йому, але й являла собою частину його самого.